Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ризиковано, він досить шустрий.
— Завалимо прохід прямо перед його мордою!
— Вали! Я маг, а не півкіло вибухівки. Щоби накришити каміння до стелі, півгодини піде.
Все би їм кришити! Чистильники, що з них візьмеш. Я прощупав істоту, яка возилася в проломі, найлегшим з чорномагічних плетінь і відчув щось, близьке до екстазу. Виповзень виявився алхімічним конструктом з магічним управлінням, але мій мотоцикл порівняно з ним виглядав дерев’яною гуляйногою. Ця істота була бездоганна! Неймовірно складний ансамбль вмурованих у золото проклять добував для нього енергію, спрямовував рух і турбувався про цілісність. Вистачило найменшого поштовху, і сплячі контури пробудилися і засяяли, поглинувши і засвоївши енергію здійснених магами атак. Безсмертна машина вбивства знову була на ходу. Як можна помислити про те, щоби розламати таке чудо?
— Давайте не будемо його псувати!
— А він нас? — єхидно відгукнувся другий номер.
— І він не буде, я його заламаю.
— Чим? Йому всі прокляття як горох об стіну.
— Не чим, а як. Я можу спробувати перехопити управління. Він майже як мій зомбі!
— У тебе є зомбі? — м’яко поцікавився Райк.
Я проігнорував закид.
Це алхімічний конструкт. Чим його захищають, я ніфіга не розумію, а от управляючі контури у нього цілком читабельні.
Так, вони на порядок складніші, ніж все, що створював я, але все ж простіші, ніж свідомість людини.
На пару секунд чистильники перестали гомоніти, і стало чути, як виповзень з глухим тріском кришить каміння.
— Не знав, що ваша братія таке може, — відгукнувся, нарешті, полковник.
Це він про кого? Про тих калічних магів, що проходили Здобуття під обмежуючим знаком?
— Ви мали справу з ретроспективними аніматорами, а я — майстер-некромант!
Розвивати тему не стали.
— Можеш — роби, але ти підеш першим.
Глава 13
В штаті НЗАМПІС Ден Лемар був зазначений як спеціаліст зі зв’язків з громадськістю, силові акції «нагляду» обходилися без нього. Хто ж знав, що шеф Брайєн так невдало потрапить у карантин!
«І ще ж не звільнишся!» — з відчаєм думав помічник, який несподівано став «виконуючим обов’язки» або «в. о.». Специфіка Ундеґара дозволила почати розробку завалів на «об’єкті триста» лише на світанку, а закінчити все бажано було до темряви. Швидкість роботи балансувала між необхідністю роботи експертів і бажанням хоч когось урятувати.
До групи чистильників, які стояли трохи осторонь, Лемар наближався повільно і боком. Маги відреагували на раптову трагедію саме так, як належало чорним — зростаючим роздратуванням і націленою байдуже куди ненавистю.
«Проклясти не проклянуть, а от морду набити можуть. І не поскаржишся нікому — їх старший теж там.»
— Ну, що? — похмуро поцікавився маг з обличчям, сильно попсованим ударом водяного закрути.
— Точний час інциденту невідомий — співробітників, які чергували коло устя шахти, поки не знайшли. Завал закінчується на глибині мінус двісті тридцять, і не факт, що стіни втримаються, якщо камені розібрати. Захисні знаки знесло начисто.
— Копайте.
— Сер, якщо група в момент обвалу знаходилася в стволі…
— А я кажу — рийте! Мені зранку старший координатор регіону дзвонив (не питайся, звідки він знає!), сказав, що внизу є хтось живий, і він хоче побачити цього живого наверху, а якщо так не вийде, то мене самого там прикопають.
Думка про увагу з боку пана Ларкеса змусила бідного в. о. здригнутися.
— Ми будемо працювати з усіх сил!
— Якщо потрібна техніка, можна експропріювати у агрономів.
— Нема потреби, вони вже виділили нам усе, що треба — чекаємо ось-ось. У них внизу теж якийсь знайомий.
Але сімдесят метрів завалів на такій глибині… Спеціалісти стверджували, що робота може розтягнутися на тиждень.
— А чи не простіше буде пробитися з сусіднього рудника? — обережно поцікавився Лемар (Райкові підлеглі знали, як влаштовані тутешні шахти, краще, ніж будь-хто інший).
— Ні, — скривився різаний чистильник. — Ця шахта — найглибша в околиці, від всіх інших до місця метрів сто, і не через пісок чи гравій, а твердою породою. Як таке могло статися?!! Чорний стис кулаки і Лемар мимоволі відступив. — Ствол був абсолютно надійним, а з босом пішли кращі!
Виконуючий обов’язки спробував тихо ретируватися — чорні з дитинства викликали у нього (виправдані) побоювання. А вже бойовий маг в стані афекту… Страшно, панове, страшно! Як же містерові Брайєну вдавалося тримати цю братію в узді? Напевне, він повністю довіряв цю справу полковникові Райку. Точно! Треба знайти серед них головного і передоручити все йому.
Сповнений надій від таких міркувань, Лемар повернувся до поточних задач, список яких лише збільшився — треба було організувати продовження роботи вночі, в темряві. При цьому дишучі на ладан стіни шати були лише половиною біди — позбавлену відвертаючих знаків шахту наполегливо намагалися заселити нежиті. Видно, праві були старі люди, стверджуючи, що під землею потойбічне дає про себе знати частіше, ніж на поверхні!
Природньо, закріпитися в реальності нежитям не дозволяли, але тіні непроявленого зла струменіли в промінні зачарованих ліхтарів примарним димом, і бадьорості духа це не додавало. При цьому треба було переконати людей працювати без перерв, хвилину за хвилиною, тому що змінити прохідників не було ким — людей, знайомих з гірничою справою, в Суессоні не так багато.
Яка іронія! Перші рудники в цих місцях з’явилися воістину в легендарні часи (істинного їх віку ніхто не знав), але з часом надра землі незліченних шахт перестали належати людям — надто багато стало під землею наповнених пітьмою пустот. Безтурботні предки, не задумуючись, кидали заселені нежитями виробки і тут же починали довбати нові, через що тепер робота гірняка нагадувала лотерею: що впаде добі на голову — просто камені, чи цілий фома. Тільки крупне армійське замовлення дозволяло зібрати достатньо бойових магів, щоби зачистити підземелля і забезпечити мінімальну безпеку роботи. Шахтарі спішно вибирали якусь багату жилу, забезпечуючи алхіміків Інгерніки рідкісним мінералом, а потім перетягували свої відбійники і парові лебідки до наступного разу. Якби не маги-рудознавці, така діяльність давно б заглухла.
Хвала предкам, Лемарові не треба було нікого наймати — бюджет служби не витримав би такої трати. Почувши, що під завал потрапили люди, старші шахтарів і старателів з готовністю розчиняли двері складів, добували потрібне обладнання, а численні волонтери відправлялися до «об’єкту триста» на власному транспорті. І це не дивлячись на безнадійність ситуації, добре зрозумілу професіоналам! Всі наче на себе перебирали страх і видчай, які відчуваю замуровані під землею люди…
Хоча, про що це він? Дурниці які в голову лізуть! Чорні у відчаї — просто анекдот (не бовкнути б таке на людях — засміють), а от покалічити одне одного, збожеволівши від безвихідної люті бойові маги цілком здатні. Вся надія на полковника
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.