Читати книгу - "Володар Перстенів"

не бачив цього, бо інакше про Двобій на Піку століттями співали би пісні. — Раптом Ґандалф розсміявся. — Але що описали би ті пісні? Тим, хто спостерігав здаля, здавалося, що над горою лютує гроза. Чули вони грім, бачили блискавку, яка, розповідали, вдаряла в Келебділ, розлітаючись язиками полум'я. Розказувати ще? Над нами клубочилися дим і пара. Лід сипався дощем. Я скинув ворога з вершини, й він покотився додолу, і скеля ламалася там, де він падав. Тоді мене оповила темрява, думки та час перестали існувати, і я довго блукав дорогами, про які не можу розповісти нічого.

Голим я повернувся назад — на короткий час, аби виконати своє завдання. І голий лежав я на вершині гори. Вежа розсипалася на порох, вікно зникло; поплавлене та потрощене каміння завалило зруйновані сходи. Я був самотній, усіма забутий, і не було порятунку з кам'яного рогу землі. Лежав я там і дивився вгору, і зорі оберталися на небі, й кожен день тягнувся довго, як земна епоха. Знизу до мене долітали ледве чутні голоси землі: народження та смерть, співи та плач, і повільний довічний стогін обтяженого каменю. А потім прилетів Ґвайгір, Боривітер, і поніс мене на своїх крилах.

— Видно, мені на роду написано бути твоїм тягарем, вірний друже, — сказав я йому.

— Який із тебе зараз тягар! — відповів він. — Ти легкий, наче лебедине пір'я. Крізь тебе просвічує сонце. Мене ти, мабуть, не потребуєш: якби я випустив тебе, ти сам полетів би за вітром.

— Краще не випускай! — попросив я, бо відчув, що життя повертається до мене. — Віднеси мене в Лотлорієн.

— Саме таким і є наказ Володарки Ґаладріель, яка послала мене по тебе, — відповів він.

Так я потрапив до Карас-Ґаладона і виявив, що ви незадовго до того пішли звідти. Я затримався в застиглому часі цього краю, де дні приносять зцілення, а не старіння. І я зцілився, й одягнули мене у білі шати. Я давав поради і вислуховував поради. Звідти пішов я незнаними дорогами і приніс вам послання. Араґорнові веліли сказати таке:

Де ж він зараз, Дунадан, Елессар, Елессар?

Чом так далеко носить свій жар?

Близька та година, коли Згуба гряде,

З Півночі Сірий Загін надійде.

Та темні на тебе ждуть манівці —

Дорогу до Моря сторожать Мерці.

Леґоласові вона передала такі слова:

Леґолас Зеленлист між дерев

Радів, а тепер близький Моря рев!

Як почуєш чаїний на березі крик —

То серце у лісі не стишиш повік.

Ґандалф замовк і заплющив очі.

— А мені вона, значить, нічого не передає? — запитав Ґімлі й похнюпив голову.

— Темні слова Володарки, — сказав Леґолас, — і мало вони говорять тим, кому призначені.

— Це мене не втішає, — сказав Ґімлі.

— Чому ні? — здивувався Леґолас. — Невже ти хотів би почути пророцтво про свою смерть?

— Так, якби їй нічого було більше сказати.

— Ви про що? — спитав Ґандалф, розплющивши очі. — Мені здається, я розгадав значення її слів. Вибач, Ґімлі! Я ще раз обмірковував послання. Тобі вона також передає кілька слів, ані темних, ані сумних. «Ґімлі, синові Ґлоїна, передай вітання від Володарки, — сказала вона. — Хранителю Пасма, де би не був ти, думки мої завжди з тобою. Тільки подбай, аби сокира твоя рубала дерева, які слід!»

— У добрий час ти повернувся, Ґандалфе! — вигукнув гном, підстрибуючи і щось голосно виспівуючи по-гномівськи. — Уперед! — вигукнув він, розмахуючи сокирою. — Якщо вже голова Ґандалфа тепер священна, то пошукаємо ту, яку варто розколоти!

— Довго шукати не доведеться, — сказав Ґандалф, підводячись. — Ходімо! Ми вже витратили весь час, відведений на зустріч друзів. Тепер треба поспішати.

Він знову загорнувся у старий обдертий плащ і повів товаришів униз. Вони швидко спустилися з високого уступу й пішли лісом униз уздовж берега Енти. Не промовили жодного слова, аж поки не опинилися на узліссі Фанґорну. Коней не було видно ніде.

— Не повернулися, — мовив Леґолас. — Дорога буде нелегка!

— Пішки йти не будемо. Час підганяє, — сказав Ґандалф. Відтак він задер голову і свиснув. Такий чистий і пронизливий свист пролунав із уст сивобородого старця, що троє друзів аж здивувалися. Ґандалф свиснув тричі — і східний вітер приніс із далеких степів ледь чутне кінське іржання. Усі завмерли в очікуванні. Невдовзі до них долетів тупіт копит, спершу як легке дрижання землі, яке відчув лише Араґорн, лігши на траву, а потім усе гучніше й чіткіше зацокотіли копита.

— Не один скаче, — сказав Араґорн.

— Звісно, — відгукнувся Ґандалф. — Нас забагато на одного коня.

— Три, — мовив Леґолас, вдивляючись у степ. — Я бачу їх! Ось Гасуфель, а за ним мій Арод! А попереду скаче ще один, дуже красивий. Такого я ще не бачив.

— І не побачиш ніколи, — сказав Ґандалф. — Це — Тінебор, ватажок меарів, коней Рогану, і навіть Теоден, король Рогану, не бачив кращого. Адже кінь цей виблискує сріблом і біжить нестримно, мов бистрий потік. Він прийшов до мене — кінь Білого Вершника. Ми разом підемо в бій.

Чарівник не встиг договорити, як великий кінь вискочив на схил і помчав їм назустріч; його тіло лисніло, а грива майоріла на скаку. Двоє інших коней мчали слідом. Угледівши Ґандалфа, Тінебор сповільнив біг і голосно заіржав; тоді риссю підбіг до старого чарівника і, схиливши горду голову, торкнувся ніздрями його плеча. Ґандалф ласкаво погладив коня.

— Далека дорога від Рівендолу, друже мій, — сказав він, — але ти мудрий і примчав дуже вчасно. Віднині ми будемо з тобою разом, і в цьому світі вже не розлучимося!

Підійшли Гасуфель і Арод і спокійно стали поруч, мовби очікуючи наказів.

— Нам негайно треба до Медусельда, до Золотого Палацу вашого правителя Теодена, — серйозно сказав Ґандалф. Коні, мовби погоджуючись, кивнули. — Часу обмаль, і з вашого дозволу, друзі мої, вирушимо відразу. Ми просимо вас бігти щодуху. Гасуфель повезе Араґорна, Арод — Леґоласа. Ґімлі я посаджу перед собою, — сподіваюся, Тінебор не проти понести нас обох. Тільки напиймося перед дорогою.

— Тепер я розгадав учорашню загадку, — сказав Леґолас, легко зіскочивши на спину Ародові. — Зі страху наші коні втекли чи ні, та незабаром вони зустріли Тінебора, їхнього ватажка, і зраділи. Ти, Ґандалфе, знав, що він поруч?

— Так, знав, — відповів чарівник. — Подумки я просив його поспішати; вчора він іще був далеко на півдні цього краю. Швидко віднесе він мене назад!

Він шепнув щось Тінеборові, й той погнав швидким галопом, але так, аби інші коні не відставали. За якийсь час він різко звернув убік і, вибравши місце, де берег