Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Дорога розмивалася перед очима, миготіли дорожні знаки, однак я бачив лише одне — маршрут до аеропорту. Кожен кілометр здавався вічністю. Я стискав кермо так сильно, що пальці побіліли. Кожна секунда, що спливала, кричала мені про те, що я можу не встигнути.

— Я маю встигнути… — прошепотів я сам до себе, і натиснув педаль ще сильніше.

Світлофори миготіли червоним, але я не звертав уваги. Тільки вперед. Тільки до неї. Аеропорт уже виднівся вдалині. Більше не було часу на сумніви. Я різко загальмував перед входом, кинув машину, захлопнувши двері, і побіг.

Всередині будівлі було гамірно. Люди поспішали із валізами, голос оголошував рейси. Я схопився за першу-ліпшу стійку реєстрації.

— Рейс до Парижа! — вигукнув я, захекано вдихаючи повітря. — Скажіть, він ще не вилетів?!

Дівчина за стійкою підняла на мене здивований погляд.

— Секунду, будь ласка… — пролунало її спокійне, надто повільне для мене, прохання.

— Прошу вас! — голос зірвався, відчуваючи, як серце от-от вистрибне із грудей. — Швидше..

— Рейс на посадці. Останній вихід. Термінал С.

Я не почув більше нічого. Кинувшись у натовп, я лавірував між людьми, ніби на корті — кожен рух був чітким і цілеспрямованим.

— Вікторія!.. — крикнув я, але голос потонув у шумі аеропорту.

Мої ноги бігли самі. Ось вона. Вікторія стояла біля виходу на посадку. Її спина, знайома до болю, її силует, що злегка схилився над квитком у руках. Я зупинився на мить. Все зупинилось. Вона повільно обернулась. Її очі... Її очі зустрілись із моїми. І в цю секунду між нами не було ані людей, ані відстані. Тільки ми.

— Камілло?.. — її губи ледь ворухнулись, але я почув це.

Я зробив крок уперед.

— Не лети, — тихо сказав я, але впевнено. Ніби кожному слові була вся моя душа. Вона стояла мовчки, міцно стискаючи квиток. Її очі заповнилися сльозами. — Прошу…

Вікторія здригнулась, ніби вагаючись між кроком вперед і втечею.

— Якщо підеш зараз… — я вдихнув повітря, якого раптом стало замало, ніби весь світ раптово став надто тісним для мене. — Я ніколи цього не пробачу… собі.

Мої слова повисли в повітрі, розчинившись у гулкому просторі аеропорту. Все навколо наче стихло, затихли оголошення про рейси, зупинилися кроки людей. Лише вона стояла переді мною, така далека й така близька водночас.

Вікторія повільно підняла на мене очі. У її погляді змішалися розгубленість і біль.

— Ти мав… — її голос ледь чутно затремтів. — У тебе фінал. Ти мав грати зараз!

Її слова пронизали мене наскрізь. Вона тримала цей біль у собі, намагаючись відштовхнути мене, захистити. Вона намагалася вигнати мене зі свого життя, хоча сама цього не хотіла. Я бачив це.

— Проте я тут, — я нервово усміхнувся, зробивши ще крок уперед, скорочуючи між нами відстань. — Є речі важливіші за будь-який теніс чи будь-яку перемогу.

Я говорив це щиро, без пафосу. Вперше у своєму житті я був абсолютно впевнений у кожному слові. Перемоги, титули, визнання — усе це тьмяніло перед нею.

— Камілло… — її губи ледь ворухнулися, ніби вона хотіла сказати щось ще, проте слова застрягли в горлі. Сльози блищали в її очах, а вона вперто трималася. Вона завжди була сильною. — Я… я не можу… — вона заплющила очі, ніби намагаючись зібратися, та її руки безсило впали вздовж тіла. — Якщо залишусь, це зруйнує тебе. Я не хочу цього.

— Розумієш, — я підійшов ще ближче, наші обличчя розділяли лічені сантиметри. — Те, що мене може зруйнувати, стоїть зараз переді мною і збирається піти.

Вона здригнулася. Її дихання стало важким, серце, здавалося, билося так гучно, що я чув його.

— Не я розпочав цю гру… — тихо промовив я, тремтячим голосом. — Але тільки разом ми можемо її виграти.

Тиша. Квиток у її руках здригнувся і повільно випав, закружляв у повітрі, опустившись на підлогу. Я зробив останній крок і ніжно обійняв її. Вона ще мить стояла нерухомо, але потім її руки міцно обвили мене за шию.

— Камілло… — її голос зламався, і я відчув, як її сльози гарячими краплями торкаються моєї шкіри.

— Все добре, — я шепотів їй на вухо, проводячи рукою по її спині. — Я тут. І більше ніколи не відпущу.

Вона втиснулася в мене ще міцніше, ніби боялася, що я зникну.

— Пробач мені… — здавлено промовила вона. — Я не знала, що ще робити. Я.. я хотіла для тебе найкраще.

— Ти вже все зробила. Ти залишилась. І це головне.

Ми стояли так, загублені серед натовпу, серед гулу оголошень і шуму кроків. Але для нас світу більше не існувало. Я тримав її в обіймах, ніби боявся, що вона знову розтане в повітрі, як примара. Її пальці судомно стискали мою футболку, а обличчя було притиснуте до мого плеча. Я відчував, як її дихання потроху вирівнюється.. Вона була поруч, зламана. І я винен у цьому, так само як і всі ті, хто змушував її відчувати себе самотньою.

— Камілло… — її голос звучав тихо, майже як шепіт. — Що тепер?

Я повільно відсторонився, злегка торкнувшись її підборіддя, змушуючи підняти погляд. Її очі, ще вологі від сліз, тепер дивилися на мене з надією та страхом одночасно.