Читати книгу - "Чотири сезони"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли я кажу, що вона цілком і повністю прийняла метод дихання, то саме це й маю на увазі… це доводить історія про останній день її роботи в універсальному магазині, де вона продавала парфуми й косметику.
Край її прибутковому працевлаштуванню зрештою настав наприкінці серпня. Міс Стенсфілд була стрункою молодою жінкою в гарній фізичній формі, що носила першу дитину. Будь-який лікар вам скаже, що в таких жінок нічого не «видно» місяців із п’ять, а може, навіть шість… а потім одного прекрасного дня стає видно все й одразу.
Першого вересня вона прийшла на щомісячний огляд, печально розсміялася й розповіла, що метод дихання, виявляється, можна застосовувати і в інших сферах.
— І в яких же? — поцікавився я.
— Це краще, ніж лічити до десяти, коли на когось розсердишся. — У горіхових очах грали бісики. — Хоча, коли починаєш відсапуватися, люди дивляться на тебе, як на божевільну.
Вона з готовністю переповіла мені свою історію. Минулого понеділка вона, як завжди, пішла на роботу. Мені здається, на диво разюча переміна від стрункої молодої жінки до помітно вагітної молодої жінки (а таке справді відбувається різко, наче темрява падає в тропіках) сталася протягом вихідних. А може, її керівниця вирішила, що її підозри нарешті небезпідставні.
— На перерві зайдіть до мене в кабінет, — холодно сказала їй ця жінка, місіс Келлі. Раніше вона до міс Стенсфілд ставилася по-дружньому. Показувала їй фотографії своїх дітей (обоє навчалися в старших класах), вони з Сандрою навіть рецептами обмінювалися. Місіс Келлі завжди цікавилася в неї, чи вона ще не стріла «хорошого хлопця». І враз де й поділася вся теплота й дружність. Переступаючи поріг кабінету під час обідньої перерви, міс Стенсфілд уже знала, чого їй чекати.
— У вас неприємності, — різко промовила ця колись добра жінка.
— Так, — погодилася міс Стенсфілд. — Дехто так це називає.
Щоки місіс Келлі налилися кольором старої цегли.
— Занадто ви розумна, юна леді. І живіт у вас такий, що, видно, розуму забагато було.
Поки вона розповідала, я уявив собі цю картину. Міс Стенсфілд стоїть і прямим поглядом горіхових очей дивиться у вічі місіс Келлі. Вона зібрана, уважна й відмовляється опускати очі, чи плакати, чи якось інакше показувати, що їй соромно. Думаю, вона розуміла, у які неприємності втрапила, значно краще за свою шефиню, з її двома майже дорослими дітьми й усіма шанованим чоловіком, котрий володів цирульнею і голосував за республіканців.
— Бачу, вам зовсім не соромно за те, що так мене обманули! — вибухнула гнівом місіс Келлі.
— Я вас не обманювала. Дотепер про мою вагітність не було сказано жодного слова. — Сандра глянула на неї мало не зачудовано. — То як ви можете казати, що я вас обманула?
— Я запрошувала вас додому! — вигукнула місіс Келлі. — За вечерею садовила за один стіл… зі своїми синами! — Вона з невимовною огидою подивилася на молоду жінку.
Саме тоді у міс Стенсфілд почала закипати злість. Такої злості, розказувала вона, їй ще не доводилося відчувати ніколи в житті. Вона не підозрювала, якої реакції може чекати, коли її таємницю розкриють, але, як може засвідчити будь-хто з вас, джентльмени, між академічною теорією та її практичним застосуванням часом лежить ціла прірва.
Міцно стискаючи руки на колінах, міс Стенсфілд сказала:
— Якщо ви натякаєте, що я намагалася чи могла намагатися звабити ваших синів, то такої бридоти я ще в житті ні від кого не чула.
Місіс Келлі відсахнулася в кріслі, наче їй дали ляпас. Уся цегляна барва відринула від щік, лишивши по собі лише дві плямки сухотного рум’янцю. Жінки суворо дивилися одна на одну понад столом, заставленим пробниками парфумів, у кімнаті, де витали ледь відчутні пахощі квітів. Та мить, розказувала міс Стенсфілд, за її відчуттями тяглася значно довше, ніж відміряли годинникові стрілки.
А тоді місіс Келлі рвонула на себе шухляду стола й витягла звідти жовтогарячий чек з прикріпленим до нього яскраво-рожевим папірцем повідомлення про звільнення. Вишкіривши зуби й наче відкушуючи кожне слово, вона процідила:
— У цьому місті сотні пристойних дівчат шукають собі роботу. Нам не потрібна така повійниця, як ви, дорогенька.
І саме оце фінальне презирливе «дорогенька», за її словами, примусило її гнів сягнути апогею. А вже за мить у місіс Келлі відвисла щелепа й очі полізли на лоба, бо міс Стенсфілд (її руки стискали одна одну міцно, як ланки в сталевому ланцюгу, так сильно, що на шкірі лишилися синці — першого вересня вони вже потроху сходили, але я однаково їх побачив) почала «чух-чухкати» крізь зціплені зуби.
Напевно, у тій історії нічого особливо смішного не було, але, уявивши собі цю картину, я розреготався, а слідом за мною — і сама міс Стенсфілд. У кабінет зазирнула місіс Девідсон (мабуть, перевірити, чи не нанюхались ми закису азоту[174]), але потім зачинила двері.
— Мені просто більше нічого не спало на думку, — витираючи мокрі від сліз очі носовичком, зізналася міс Стенсфілд. — Бо тієї миті я чомусь побачила, як простягаю руки й змітаю ті пробні пляшечки, усі до одної, з її столу на підлогу, бетонну, не вкриту килимом. Я не уявила, як це роблю, я буквально побачила! Побачила, як вони падають на підлогу, трощаться всі й переповнюють кімнату гидотним змішаним смородом, який у змозі будуть прибрати лише дезінфектори.
Я збиралася це зробити, і мене б ніщо не зупинило. Та натомість почала дихати, і все раптом стало добре. Я змогла взяти чек, і той рожевий папірець, встати й вийти. Звісно, подякувати їй я була не в змозі — бо все ще була в ролі локомотива.
Ми знову розсміялися, та вона одразу ж посерйознішала.
— Усе вже в минулому, і мені навіть трохи її шкода… чи казати таке — надто зарозуміло з мого боку?
— Анітрохи. Навпаки — я думаю, подиву гідно те, що ви можете відчувати до неї жаль.
— Докторе Маккерон, можна вам показати, що я купила на вихідну допомогу?
— Так, якщо хочете.
Вона витягла з сумочки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чотири сезони», після закриття браузера.