Читати книгу - "Принц Ґаллії"

боячись обпектися, вона взяла двома пальцями кульку і оглянула її зблизька. На дотик вона була м’яка і пластична, як щойно замішане тісто.

— І що мені з нею робити?

— Сама вирішуй, — відповів Рікард. — Я вже казав тобі, що я малодушна людина. Я злочинець, я божевільний, але мені бракує мужності взяти на себе ще один гріх, вчинивши самогубство. Тепер моя доля цілком залежить від тебе — або ти прирікаєш мене на суд і страту, або… або я прийму цю отруту з твоїх рук і з твоєї волі. Ти наслідна принцеса, ти маєш право карати й милувати, я віддаюся на твій суд — таким чином, це не буде ні вбивство, ні самогубство.

Марґарита довго мовчала, роздумуючи. Потім спитала:

— Тобі не буде боляче?

— Ні. Я просто засну і більше ніколи не прокинуся.

— Ти певен?

— Так, я прочитав це в книзі моєї матері, де вона записує результати всіх своїх дослідів.

Ще трохи повагавшись, Марґарита підвелася з ослінчика, відійшла до стола і повернулася назад з кухлем води в руці.

— Тобі, мабуть, потрібно запити, — тремтливим голосом мовила вона, сідаючи на край ліжка.

— Отже, ти вирішила?

— Так, Рікарде. Нас надто багато зв’язує, щоб я дозволила чужій людині позбавити тебе життя.

З цими словами вона поклала йому до рота кульку з отрутою і піднесла до його вуст кухоль.

— Побудь зі мною, люба, — попросив Рікард, випивши воду. — Це займе не більше ніж півгодини.

Марґарита лише кивнула у відповідь, судорожно зчепивши зуби і насилу стримуючи сльози. Вона зручніше вмостилася на ліжку і поклала його голову собі на коліна.

— Я помру щасливим, Марґарито, — вдячно прошептав він. — Останні тижні мого життя були справжнісіньким пеклом на землі, але перше ніж я потраплю до пекла підземного, я проведу кілька хвилин у раю.

Марґарита тихо схлипнула.

— Кохана, — знову озвався Рікард, голос його вже був сонний. — Ти пам’ятаєш ту нашу останню розмову?

— Так, пам’ятаю.

— Тоді ти сказала, що любиш мене…

— Я сказала правду, любий. Ти був єдиний, кого я кохала по-справжньому.

Вона знайшла в собі сили говорити йому ласкаві й ніжні слова, тим часом як серце її розривалося від горя, а до горла раз за разом підкочувався тугий клубок. Хвилини для неї розтяглися в сторіччя, кожне слово давалося їй через силу. Їй здавалося, що вже минула ціла вічність; здавалося, що вона вже постаріла і помре разом з ним, якщо не раніше за нього. Та врешті Рікардове тіло обм’якло, він заснув, дихання його поступово слабшало, а за якийсь час зникло зовсім.

Марґарита встала, поклала його голову на подушку і, опустившись навколішки, притислася вухом до його грудей.

Рікардове серце, що вміло палко кохати і пристрасно ненавидіти, мовчало. Марґарита почула лише тишу, що вибухнула для неї, як сотні гуркотів грому. І гіркі сльози болю, туги та відчаю потекли з її очей.

— Прощавай, Рікарде, — прошептала вона, здригаючись від беззвучного ридання. — Прощавай, моя нездійснене кохання… І пробач мені, пробач… Занадто пізно я зрозуміла, що ми були створені одно для одного…

Коли Марґарита вийшла з кімнати, її обличчя було спокійне, і лише запалені очі свідчили про те, що недавно вона плакала, — та в напівтемряві коридору цього ніхто не помітив.

— Він помер, — незворушно промовила принцеса. — Хай простить його Господь.

Адель де Монтальбан пронизливо скрикнула і поточилася. Вона б так і впала на підлогу непритомна, якби в останній момент Тибальд не встиг підхопити її.

— Ґрафе, — сказала йому Марґарита. — Ви залишитеся тут до ранку і доглянете за кузиною. Зараз вона не в змозі повернутися в замок, тим більше що я їхатиму швидко.

— Але… — почав Тибальд.

— Ніяких „але“! До замку мене супроводжуватимуть Ґоше і майстер Ліворес, так я вирішила. Зараз ми допоможемо ґрафині піднятися в її кімнату — здається, вона потроху отямлюється, — укладемо її в ліжко, і ви залишитеся з нею. А ти, Ґоше, поки приготуй коней до від’їзду.

— Буде зроблено, ваша високосте, — з поклоном відповів Ґоше і негайно попрямував до виходу.

Услід за ним подався й майстер Ліворес. Коли вони вийшли у двір, він задумливо промимрив:

— Цікаво, хто цей француз — наш майбутній король чи просто ще один коханець пані?

Ґоше обернувся і з щирим здивуванням поглянув на нього.

— А вам не все одно? — спитав він. — Чи не однаково вам, хто буде вашим королем, коли у вас буде така королева?

Секретар міської управи згідно кивнув.

Розділ LVII
Викриття

Біля вхідних дверей Жоаниних покоїв стояло кілька озброєних вартових. Не відповідаючи на їх привітання, Марґарита вихором увірвалася всередину, проминула передпокій і опинилася в яскраво освітленій кімнаті, де вже перебувало п’ятеро молодих людей. Ґастон д’Альбре й Ернан де Шатоф’єр сиділи на канапі, затиснувши між собою, мов у лещатах, Фернандо де Уельву. Навпроти них у кріслах розташувалися Філіп та Симон. Відкинувшись на м’які спинки, вони очманіло дивилися на Фернандо, ніби не вірячи своїм очам.

— Де Жоана? — спитала Марґарита, перевівши подих після швидкого бігу; щоки її палали гарячковим рум’янцем. — Вона жива?

Філіп повернув до неї голову і мляво зронив:

— Не турбуйтеся, кузино. З нею все гаразд.

— То де ж вона?

— У Бланчиних покоях… Прошу сідати, принцесо. Бачу, ви дуже втомилися.

Марґарита опустилась у вільне крісло поруч Симона.

— Ви схопили кузена?

— Так, пані, — відповів Ернан. — Схопили.

— І де він?

— Перед вами.

— Що?!! — вигукнула Марґарита, вражено втупившись у Фернандо. — Ви, кузене?!

— Він самий, пані. Кузен, та