Читати книгу - "Кровна магія: у пошуках Проклятої Королеви, Ляна Аракелян"

– Мене посилають на практику... до Журбалінки...

– Що? Чому це?

– Не знаю, – знизав плечима Герка. – І що найдивовижніше – Гріс та Альг – теж їдуть туди.

Я від несподіванки сіла на ліжко. Це що, план помсти? Почувся писклявий чи то схлип, чи то зітхання.

– Шафране! – покликала я фамільяра. – Говори! Ти хотів щось сказати.

– Хлопців клич, – зітхнув клоп.

Коли всі зайшли у кімнату, Герман закінчував шепотіти заклинання, щоб нас ніхто не почув.

– Коли я прилетів до кабінету ВеО, – почав Шафран, – то побачив на столі дивну карту, на якій лежала записка. На карті колами були обведені три міста: Ситів, Суниця і Журбалінка. А на записці написані імена хлопців. Твоє ім’я, Руто, було тричі написано і тричі закреслено. Але я молодець! Я розлив на карту магочорнило, яке ВеО забув там же.

– Зрозуміло, – похмуро видав Альг, – це Шрам нас усіх вирішив закинути у дупу всього світу. Але навіщо? Що в цій Журбалінці цікавого? Кажу ж, дупа світу, – повторив він, – а не місто!

– Місто прикордонне, – я налила в чашку відвар, який миттєво вихопив Лік. Я дістала чашки і розлила решту. Хлопці розібрали відвар, а я будувала версію далі: – Швидше за все, твій батько, Альге, щось замишляє.

– Може, він хоче вбити тебе? – висловив страшну здогадку Лікраніель. – До Кхибри й Зур’д’Хана йому не дотягнутися, а ось покарати інших учасників викрадення, запросто.

Я не зрозуміла, як чашка вислизнула з рук і розбилася. Занадто часто Маруна заглядає нам в очі, занадто часто звучить слово «смерть». Я навіть не зрозуміла, що гарячий відвар обпік ноги, а просто мовчки переводила погляд з одного на іншого. Вони такі молоді, сміливі, відважні... Невже Гедеон із Триклятим хочуть погубити їх? Гаразд Герман і Богріс для нього чужі, але Альгін, він же його рідний син! Рідний!

– Ліку, заткнися! – Герман злобно зиркнув на ельфа, але той немов не чув його. Очі Лікраніеля закотилися, а по обличчю розпливлася дурна усмішка.

– Джерело прокинулося, – зрозуміла я, згадавши свій недавній стан. – Допоможіть йому, а я поки приберу.

Поки я збирала черепки і протирала підлогу, хлопці вчили Лікраніеля користуватися джерелом. І, здається, в ельфа вийшло! У двері постукали – доставка від пана Кюнта. Дуже вчасно. Я дістала двох флаїв із коробки й простягнула хлопцям.

– Ойхільду та Василю відправте, і розкажіть, куди вас посилають і на скільки.

Альгін і Герман узяли сірих птахів і прошепотіли повідомлення, підкидаючи їх догори. Птахи зникли. Лік підвівся з ліжка і сів, спираючись спиною на стіну.

– Як ти? – кивнула я.

– Нормально, – ельф повів вухами і усміхнувся.

Мені на плече впав синій магоптах і голосом Ойхільда сказав:

– Я завтра ж вирушаю додому. Щойно принесли депешу від танцюриста з відмовою. Можу закинути вас у Журбалінку. Порталом. Нехай котиться в Марсулу зі своїми ліцензіями та заборонами. Я був заїнькою, поки чекав на відповідь. Тепер же ж мені на все плювати!

– Оце так новини! – присвиснув Гріс і глянув на коробку з магоптахами: – Можна?

– Бери.

– Так що, хлопці, з Ойхільдом?

Усі мовчки кивнули. Гріс шепнув птаху, що ми згодні. Ойх надіслав відповідь, що завтра о сьомій ранку чекатиме хлопців біля воріт академії. Прилетів птах від Васі, який теж завтра разом із хлопцями вирушає до Журбалінки.

– Ліку, може ти братові скажеш? – запропонувала я ельфу. Той простягнув руку, щоб йому передали пернатого, прошепотів йому повідомлення ельфійською і підкинув угору. Відповідь прийшла майже блискавично – Скріраніель їде з ними.

– Гаразд, підемо збирати речі, – Гріс і Альг пішли, за ними потопав і Лікраніель.

Залишилися ми з Герою. Він пригорнув мене до себе, і ми застигли, немов пам’ятник закоханим.

– Ти сама? – нарешті запитав він.

– У сенсі? – не зрозуміла я.

– У кімнаті сама?

– Ну так. Орсяна не повернулася, Кхибра – сам знаєш.

Герман пожвавів.

– Тоді я швидко зберу речі й повернуся. А ти поки... ну не знаю... хочеш, під душем розслабся, хочеш, книжку почитай.

– Гаразд, – я дивувалася, але сперечатися не стала. І щойно він вийшов, я миттєво пірнула під гарячий душ. Після, біля вогнища на кухні висушила голову, а коли зайшла до кімнати, сторопіла.

Герман здвинув убік ліжка, поставивши їх якимось чином одне на друге, укрив підлогу матрацами, розстелив ковдри, накидав подушок. Звідки їх тільки взяв? Я придивилася – подушки всі новенькі. Значить, він їх для нас купував. Він зачинив двері на замок, кілька разів ще пошепотів по кутах і став клацати пальцями, народжуючи маленькі імпульси. Коли він вирішив, що їх достатньо, почав творити з них сердечка і квіти, розкидаючи під стелею і на стіни. Коли закінчив, шепнув:

– Я швидко, – і зник у душі.

– Шафране, – тепер треба було випхати клопа.

Той, на мій подив, легко погодився сам.