Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

Гарнізоном керував зять Судислава палатин Філій. Він направив своє військо на Волинь, куди з Польщі привів полки й Лешко. Данило організував коаліцію, в яку, крім Волині, входили Литва, прусси та половці хана Хотяна.

Лешко хотів захопити Данила під час переговорів. Але того попередив про пастку Конрад Мазовецький, який надто потерпав від литовських нападів й шукав зближення з Волинню. Він же виступив посередником у переговорах Кракова з Данилом.

У цей час половці, союзники Мстислава, увірвались до Галичини й розгромили угрів. Кальман та Філій були захоплені у полон. Повстали мешканці міст та селяни, літописець відзначив, що залишки угрів були перебиті смердами. Мстислав знову сів у Галичі.

Після тривалих переговорів 1221 р. з Угорщиною було підписано мирний договір. За ним Галич дістався Мстиславу, Кальмана відпустили з полону. Договір скріплювався зарученням дочки Мстислава з королевичем Андрієм, а після смерті Мстислава Андрій успадкував Галич.

1222 р. князь Данило уклав мирний договір з Лешком. Останній визнавав повернення побузьких земель й відмовлявся від підтримки свого спільника Олександра белзького.

Проте ці успішні дипломатичні дії були зірвані поразкою на Калці, яка значно підірвала військовий потенціал руських князівств. Почалися й нові усобиці. Мстислав виступив проти Волині, а Данило покликав на допомогу поляків. У 1225 р. між ними встановився мир.

Мстислав виконав умови договору 1221 р. й заручив доньку Марію з Андрієм, надавши останньому у васальне володіння Перемишль «по совѣтѣ льстивыхъ бояръ Галичьскихъ». Та наступного, 1226, року Андрій втік до Угорщини і повернувся з великим військом, до якого приєдналися деякі галицькі бояри. Військо пройшло Перемишль, захопило Звенигород, але взяти Галич не змогло. Допомога, що надійшла від Лешка, дала змогу захопити Теребовль та Тихомль. Кременець взяти союзники не змогли й відступили під Звенигород, де були вщент розбиті військами Мстислава.

Поганий політик Мстислав не зміг скористатися своїми перемогами. Боярство вимагало, щоб він віддавав Галич Андрію («дай ему Галичь, не можешь бо держать самъ, а бояре не хотять тебе»)[813]. Він змушений був кинути дочку та Галич й перейти у Торчеськ.

Зовнішньополітичне становище князя Данила на Волині зміцнювалося. На його бік перейшов Луцьк. Зберігався союз з Литвою. 1227 р. був вбитий його головний суперник — малопольський князь Лешко — під час зустрічі з поморським князем Святополком. Союз Данила з Святополком наступного „року був скріплений, як вважають, шлюбом поморського князя із Соломією Данилівною. Мазовецький князь Конрад намагався зав’язати дружбу з волинськими князями. А під час боротьби за вакантний краківський стіл він взагалі «приях» їх «в великую любовь». Вдова Лешка Гремислава Інгварівна теж була у союзних стосунках з князем Данилом, навіть допомагала йому під час війни з київським князем.

Коли у міжусобній боротьбі у Польщі Краків зайняв великопольський князь Владислав Ласконогий, Конрад мазовецький звернувся по допомогу до Данила. Данило Романович здійснив вдалий похід на Польщу, захопив Калині з великим полоном і дійшов до Вроцлава у Сілезії. Похід завершився новим русько-польським договором 1230 р., який зміцнив волинсько-польські відносини. Літописець відзначав, що жоден князь, крім «Володимира Великаго, не входилъ бѣ землю Лядьску толь глубоко».

За розвитком подій у Східній Європі продовжувала уважно спостерігати римська курія. Вона виступала проти будь-яких проявів русько-польського або русько-угорського зближення. Папа підштовхував феодалів цих країн до тісного співробітництва з Тевтонським орденом, активного поширення католицизму на руських та литовських землях, прямої агресії на Сході. Заборонялися шлюби поляків з руськими, запрошення руських феодалів на допомогу, слідкували за переїздами на територію Русі, а також за тим, щоб не відходили від католицизму «латиняни», які там мешкали.

У папській булі домініканському провінціалу у Польщі викладено було проект організації католицького єпископства на Русі. В Опатові у Сілезії створили єпископство для Русі на чолі з Герардом, який вважався «єпископом руським для місцевих (тобто мешкаючих на Русі) католиків». Сілезький князь Генріх Бородатий невдовзі приєднав цю кафедру до любушської. Проте практичної діяльності цієї кафедри не було помітно. Як визнавали її представники, єпископських прав на Русі вони не реалізували «з причин обширності сієї землі, віроломності її князів й злостивості її мешканців»[814].

На цей же час припадає активізація домініканців на Русі й серед половців, яка викликала різку протидію. Київський великий князь Володимир Рюрикович вигнав близько 1233 р. з Києва католицьких ченців, що гуртувалися навколо собору св. Марії. Відомо, що папа Григорій IX доручив опікатися справами київських католиків сандомирському капітулу та видав охоронну грамоту олдермену західних купців у Києві — Ульріху.

Данило Романович, домовившись про підтримку Києва, почав боротьбу за Галич. Населення його підтримувало й повідомляло про стан речей. У 1230 р. він отримав відомості від мешканців Галича про те, що Судислав, який практично правив землею, пішов на Пониззя, «а королевичъ в Галичи осталъ, а поиди борзе». Князь Данило дійсно «борзо» зібрав військо й за допомогою своїх прибічників оволодів Галичем, захопивши Андрія та Судислава. Розпочалася нова війна з угорцями.

Угорське військо сина Андрія II Бели разом з боярами пішло на Галич. Але за допомогою хана Котяна та малопольського угруповання угорці були розбиті.

Проте 1232 р. король організував новий похід і завдяки серії боярських зрад знов оволодів фортецею Ярослав, а потім й Галичем, примусив віддати йому Белз та Червен. Наступного року королевич Андрій вдерся й до Східної Волині, користуючись новою усобицею між Києвом та Черніговом.

Незважаючи на несприятливі обставини, Данило^знову ж за допомогою міщан оволодів містом, а після семитижневої облоги й дитинцем, де засіли Андрій, угорський воєвода Діонісій та боярин Судислав.

Данило вів активні дипломатичні переговори з Угорщиною та Австрією, домагаючись невтручання у галицькі справи. Вірогідно, він досяг певних успіхів, про що свідчить його участь в урочистій церемонії коронації Бели IV у Секешфехерварі 1235 р.

У цей час погіршились відносини з Мазовією (можливо, через дружні стосунки з Краковом), яка пішла на зближення з рицарськими орденами. Конрад закликав меченосців на чолі з Бруно, які утворили у Добжині так званий Добжинський орден. Конрад подарував їм Дорогочин, хоч це було волинське володіння, а сам намагався захопити 1236 р. Червен. Але звідти він був вибитий Данилом. У березні 1238 р. Данило розгромив у битві рицарів, захопивши у полон і магістра Бруно. Пізніше він організував похід литовських та руських дружин на Мазовію й примусив Конрада відновити союзні відносини.

Отже, зовнішні відносини західних земель Русі напередодні монгольської навали передусім повинні були забезпечувати їх незалежність та оборону від активного тиску Угорщини й Польщі. Це завдання вирішувалося як шляхом дипломатичної активності та