Читати книгу - "Безсоння"

у хлопчикові відчувався спокій, відсутність страху, і це сповнило серце Соні любов’ю й дивним неспокоєм. Він був такий чудовий, її син, такий особливий… Але світ не любить інакших. Світ намагається вирвати їх із коренем, як бур’яни.

Нарешті вони дісталися до коридора. Кілька людей у глибокому шоку металися там, їхні очі були затуманені, а роти відкриті, вони нагадували зомбі з фільмів жахів. Соня, тільки-но глянувши на них, спрямувала Пета до сходів. За три хвилини вони, живі-здорові, вийшли в палаючу ніч, а на всіх рівнях Всесвіту Визначеність і Випадковість пішли своїм звичайним курсом. Світи, на мить стрепенувшись на своїх орбітах, заспокоїлися, і в одному з цих світів, у пустелі, що була апотеозою всіх пустель, чоловік на ім’я Роланд перевернувся у своєму спальному мішку й спокійно заснув під чужими зорями.

6.

У протилежному кінці міста, в Строуфорд-парку, відчинилися дверцята туалету з табличкою «ЧОЛОВІЧИЙ», і в тумані з них вилетіли, тримаючись один за одного, Луїза Чесс і Ральф Робертс. Зсередини почулось, як урізається в землю «Чирокі», а потім вибухає. Спалахнуло біле світло, і блакитні стінки кабіни вигинались, немов невідомий гігант гатив по них ізсередини кулаками. За секунду почувся ще один вибух, він луною прокотився в повітрі. Другий пролунав слабше, але більш реально.

Ноги в Луїзи підкосилися, і вона впала на траву з криком полегшення. Ральф приземлився поруч, але затим ривком сів. Не вірячи своїм очам, він дивився на Громадський центр, над яким завис вогняний кулак. Ліловий синець завбільшки з круглу дверну ручку проявлявся на його обличчі в тому місці, куди припав удар Еда. Лівий бік і далі болів, але навряд чи ребра були зламані.

(— Луїзо, з тобою все гаразд?)

Вона нерозуміюче подивилася на нього, потім обмацала обличчя, шию й плечі з такою милою, властивою «нашій Луїзі» уважністю, що Ральф розсміявся. Він просто не міг стриматися. Луїза непевно посміхнулася у відповідь:

(— Здається, все нормально. Я навіть упевнена в цьому.)

(— Що ти там робила? Ти ж могла загинути!)

Луїза, яка знову помолодшала (Ральф вважав, що до цього факту має відношення п’яничка, що випадково трапився їй на очі), глянула на нього:

(— Можливо, я й старомодна, Ральфе, але якщо ти вважаєш, що наступні двадцять років я проведу, зойкаючи й зомліваючи, як героїні улюблених романів Міни, тоді тобі краще підшукати собі іншу жінку).

Ральф розгубився на секунду, потім підняв Луїзу на ноги й пригорнув. Луїза обняла його у відповідь. Вона була такою теплою, такою близькою. Ральф подумав про подібність між самотністю й безсонням — і те й інше хитре й підступне, до того ж вони ще й друзі розпачу і вороги любові, — але потім відкинув думки і поцілував Луїзу.

Клото й Лахесіс, що стояли на вершині пагорба, схвильовано побігли вниз, до Луїзи й Ральфа, які, не відриваючись, дивилися один на одного, мов підлітки, що переживають перше кохання. Здалеку чулися звуки сирен, що нагадували голоси з нічного кошмару. Вогненний стовп, який позначав могилу Еда Діпно, став таким яскравим, що на нього неможливо було дивитися. Ральф чув оддалений гуркіт — то вибухали автомобілі, — й згадав про своє авто, покинуте десь на узбіччі. Він вирішив, що це на краще. Занадто він старий, щоб сідати за кермо.

7.

Клото: (— 3 вами обома все гаразд?)

Ральф: (— Усе добре, Луїза витягла мене звідти. Вона врятувала мені життя).

Лахесіс: (— Так. Ми бачили, як вона входила. Дуже сміливий вчинок).

«До того ж абсолютно незрозумілий і збиває з пантелику, правильно, пане Л.? — подумав Ральф. — Ви дивилися й захоплювалися… Але навряд чи розумієте, як і чому вона зробила саме це. Гадаю, що для вас і вашого друга ідея ризику здається настільки ж незрозумілою, як і ідея любові».

Уперше Ральф відчув жаль до маленьких лисих лікарів, усвідомивши певну іронію їхнього життя: обидва розуміють, що шот-таймери, чиє існування вони послані переривати, мають насичене внутрішнє життя, обидва не можуть осягнути реальність цього життя, не можуть оцінити їхні емоції або вчинки — іноді шляхетні, іноді дурнуваті, які є наслідком почуттів цих шот-таймерів. Пан К. і пан Л. вивчають турботи шот-таймерів, немов той англієць, що вивчає карти, складені дослідниками епохи королеви Вікторії, — дослідниками, експедиції яких у більшості випадків фінансували ці ж таки багаті, але боязкі джентльмени. Своїми доглянутими м’якими пальчиками філантропи водили по паперових ріках, вод яких їм ніколи не побачити, і по паперовим джунглях, у заростях яких їм ніколи не побувати. Вони живуть у страхітливій незрозумілості й замішанні, які видають за уяву.

Клото й Лахесіс запрограмовані з неабиякою ефективністю, але вони не знають ні насолоди ризиків, ні гіркоти втрат. Найбільше їхнє досягнення з царини емоцій — страх, що Ральф і Луїза спробують самостійно перехопити улюбленого хіміка-дослідника Кривавого Царя, і той приб’є їх, наче мух. Лисі лікарі-карлики довго живуть, але, незважаючи на їхні блискучі, немов політ бабки, аури, Ральф підозрював, що це сірі життя. Він дивився на їхні гладкі, дивно дитячі обличчя з надійного раю обіймів Луїзи й згадав, як злякався, зіткнувшись із ними вперше. Відтоді він відкрив, що страх не витримує випробування знайомством, не кажучи вже про знання. А тепер вони з Луїзою володіли і сим і тим.

Клото й Лахесіс стривожено дивилися на Ральфа, а той раптом зрозумів, що в нього немає ані найменшого бажання заспокоювати їх. Почуття, що виникло в них, здалося Ральфові цілком закономірним і заслуженим.

Ральф: (— Так, вона дуже хоробра, я її дуже люблю і вважаю, що ми будемо щасливі доти, доки…)

Він замовк, а Луїза поворухнулася в його обіймах. З подивом і полегшенням Ральф зрозумів, що вона засинає.

(— Доки, Ральфе?)

(— Гадаю, доки ми належимо до світу шот-таймерів, — завжди існує «до», і я вважаю, що це цілком нормально.)

Лахесіс: (— Що ж, здається, це прощальна промова).

Ральф несподівано для самого себе посміхнувся, згадавши «Самотнього бурлаку» — радіопередачу, в якій майже кожний епізод закінчувався подібною фразою в різних варіантах. Він потягнувся до Лахесіса, коли маленький чоловічок уже зібрався йти.

Ральф: (— Хвилиночку… Не кваптеся, друзі).

Клото, із ноткою побоювання: (— Щось не так?)

Ральф: (— Мабуть, ні, але після удару в голову й під ребра, після того як я мало не згорів заживо, мені здається, я маю право знати, що все нарешті скінчилося. Згодні? Ваш хлопчик урятований?)

Клото, посміхаючись із очевидним полегшенням: (— Так. Хіба ви не