тобі, туго, Води з криниці — Бо вже ж тобі, туго, Страшне сниться. Та не милувать тобі, туго, Русявого сина Парчева домовина… А як повертались: Упав мужик на торішніх покосах: Аж сто зірок цвіте. Глянув: — Христос отаву косить І в колиці кладе. Глянув прострелено: хто се? Чи ти, мій синочку, чи ти, Христосе, Обірваний, босий? Хто се? Ой, зацвіли в степах слова зоряно, Ой, заплакав смуток нив. – Давно вже людське поле зорано А ти й отави не скосив… Підвівся мужик. Не ніч. Журба синя. Став тонути в Христових очах. – Я прийшов косить тобі за сина, Твій син – на моїх жнивах. Ой, полетів вітер До мужикової хати, Упав на призьбі: – Добривечір! Радій, Маріє! Та збирай барвінок, Стели лепехи На помості: Іде в степу твій батько, А з ним — Христос у гості… «Стоїть. Як віск. І скорбно плаче…» Стоїть. Як віск. І скорбно плаче: – Один між трупами піду. Вгорі Червоний Ворон кряче На кров. На бурю. На біду. І як промовить тій Пустині? Чи дзвоном арф, чи криком труб? Із Білих Земель – в Чорні кинув З душею чорта – Кроволюб. З душею чорта – що він бачить! (А дань із Білих Лілій – дай!) Тужи на камені. Жебраче, Востаннє кров’ю заридай. Хіба ж йому стоять на герці? Якби й посмів – сліпа борба!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Невідоме Розстріляне Відродження», після закриття браузера.
