Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

Леандра всім нам світ зав'язала, всіх нас чарами вчарувала, що ми сподіваємось без надії і боїмося самі не знаєм чого.

З усіх цих шаленців найшаленіший і воднораз наймудріший мій суперник Ансельмо: маючи стільки причин до журби, він одним тільки журиться — що Леандра десь далеко, і, приграючи собі на гуслях, виспівує жалі свої в піснях, що свідчать про світлий його розум. А я іншою дорогою пішов, легшою і, здається мені, вірнішою — клену натуру жіночу, легку, пусту й фальшиву, їхню зрадливість і нещирість, їхнє віроломство і вкінці нерозум їхній, що не туди, куди годило б ся, вони мислі свої зносять. Тепер ви, панове, здогадались, мабуть, проти чого то я козі своїй такі слова говорив: не вхваляю я її за жіночу натуру, хоч коза в мене найкраща на всю отару... Оце і вся історія, що я обіцяв вам розповісти. Може, говорив я занадто довго, зате запрошую вас до себе в гостину коротким словом: загін мій недалечко, там є молоко свіже і сир незгірший, та й різного овочу спілого досить, що й дивитись любо, і їсти смачно. [325]

РОЗДІЛ LII

Про сутичку Дон Кіхота з козопасом та про незвичайну пригоду з покутниками, яку наш рицар довів у поті чола до переможного кінця

Всім слухачам припала до вподоби козопасова історія, та найбільше, мабуть, уподобав її каноник, що пильну звертав повсякчас увагу на манеру оповіді, властиву радше витонченому дворакові, аніж простому пастухові, тому й признав рацію парохові, котрий говорив допіру, що ліси й гори вчених викохують. Всі ж почали навперебій пропонувати свої послуги Євхенієві, та чи не найбільшу готовість проявив тут Дон Кіхот.

— Будь певен, брате козопасе,— промовив він,— що якби я мав змогу пускатися в пригоди, я без вагання рушив би в дорогу, щоб уладнати ваші справи: я викрав би Леандру з монастиря (безперечно, її тримають там силоміццю), не подивився б ані на старшу матір, ані на будь-кого іншого, хто зважився б мені опір ставити, і оддав би дівчину тобі напризволяще — під тією, однак, умовою, аби ти не чинив над нею на-сили ведлуг права рицарського. Та маю в Бозі надію, що влада злохит-рого чарівника не встоїть перед міццю чарівника доброхітного, тим і прирікаю тобі на майбутнє опіку свою і оборону, бо таке вже моє покликання — слабого захисти, безпомічного споможи.

Козопас подивився на нього, на вид його мізерний та одяг непишний, і здивовано спитав у цилюрника, що сидів коло нього:

— Добродію, що то воно за проява і проти чого се така мова?

— Та вже ж не хто інший,— відповів цилюрник,— як сам преславний Дон Кіхот з Ламанчі, нищитель кривди, відомститель за наругу, оборонець дівиць, гроза велетнів і звитяжець у битвах!

— Це ви щось таке сказали,— зауважив козопас,— як ото в рицарських романах пишеться, все таке робили мандровані тії рицарі, та здається мені, що або вашець жартує, або в сього добродія голова порожня.

— Ах ти ж, гультяю один! — вигукнув Дон Кіхот.— Сам ти безверхий і пустоголовий, а в мене розуму — двоє клало, третій утоптував, голова повніша, як живіт у тої ледащиці, що такого скурвого сина, як ти, на світ народила!

Та як не схопить буханця, що напохваті був, як не пожбурить із серця прямо в обличчя козопасові — геть-чисто носа йому розплющив! А козопас той жартів не знав; як побачив, що йому таку наругу вчинено, не зважав уже ані на килим, ані на обрус, ані на всіх обідальни-ків, скочив до рицаря та за горло — був би напевне задушив, якби не нагодився під ту саме хвилю Санчо Панса. Вірний джура порвав напасника за плечі і брязнув ним на той ніби стіл, аж тарілки всі та полумиски побились та' почерепились, все питиме й їдиме попереверталось та порозливалось. Стрепенувся й Дон Кіхот, кинувся й собі на ко-зопаса, а той, заюшений, набравшись добрих носаків од Санча Панси, [326] ліз рачки до ножа, замисливши криваву помсту. Каноник із парохом не дали йому, одначе, а цилюрник так діло підстроїв, що пастух підвернув під себе рицаря і так почав його гніздити, що бідолашний Дон Кіхот теж незгірше від нього паюхою вмився. Каноник із парохом аж за боки брались, а стражники аж підскакували з утіхи великої та підцьковували обох бійців, як ото собак підцьковують, коли між собою загризуться,— тільки Санчо Панса побивався дуже, що слуга каноників тримав його і не пускав пана рятувати.

Отак ті двоє кулачились, а ті всі раділи та втішались, на них дивлячись, коли це десь поблизу засурмило — сумно так та жалібно, аж усі в той бік погляди свої звернули. Та найбільше вразило те сурміння Дон Кіхота; лежачи несамохіть під козопасом, що добре таки його вимотлошив, він озвався до нього:

— Брате дияволе,— бо то таки не хто, як диявол, коли смілий такий та дужий, що мене поборов,— прошу тебе, замирімося на яку годину, бо жалібний гук тієї сурми, що долинув до мого слуху, кличе мене, здається, до нової якоїсь пригоди.

Козопас уже стомився, б'ючи, і змучився, дістаючи удари, то й пустив одразу Дон Кіхота, а рицар зірвався на рівні ноги і теж у той бік, що й усі, повернувся: там ішло попід горою людей якихось чимало, всі в білому, як ото буває, бичівники-покутники.

А треба сказати, що того року мов зав'язав хто хмари, не хотіли вони землі кропити, і по всіх навколишніх селах люди ходили з охре-стами, молебства правили та покуту чинили, благаючи Господа, аби отверз руки благостині своєї та ниспослав їм вологи живлющої. Оце ж і тепер ішов народ із ближнього села на прощу до скиту благочестивого, що на пригорі стояв через