Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Він нарядився, як ефіопський пірат: шовкові шаровари, червоний пояс, намисто зі срібних доларів на худій шиї.

— Що тут, Пацючку? — спитала вона.

— Пацюк того не зна, любонько, але Пацюк здогадується. Він роздогадливий, Пацюк. Похоже, буде завтра чорна справа, ой чорна. Чи не хочеш між ділом це саме з Пацючком, любонько?

— Мабуть, — мовила Джулі, — але якби ж ти знав, що ж це буде…

— Завтра весь Веґас дізнається! — сказав Пацюк. — Можеш битися об заклад на свої солодкі пухкі булочки. Ходи-но з Пацючком, і він тобі покаже дев’ять тисяч імен Бога!

Проте Джулі, на Пацюкову прикрість, побігла геть.

Коли Ллойд нарешті ліг спати, натовп розійшовся. На платформах стояли дві великі клітки. У лівій і правій частині обох були квадратні діри. Поряд було припарковано по чотири машини з лебідками. На кожній — важкий буксирний ланцюг. Ланцюги зміїлися по газону перед «Ґранд-готелем» — і кожен був протягнутий у квадратний отвір у клітці.

На кінці кожного ланцюга був один сталевий наручник.

——

На світанку 30 вересня Ларрі почув, як у далекому кінці в’язничного крила відчинилися двері. Хтось швидко біг коридором. Ларрі лежав на нарах, підклавши руки під голову. Попередньої ночі він не спав. Він

(думав? молився?)

Однаково. Хай що він робив, стара рана в його душі нарешті загоїлась, і він відчув спокій. Відчув, як двоє людей, якими він був усе життя — справжнє і ідеальне «я», — злилися в одну істоту.

Його матері сподобався б такий Ларрі. І Риті Блейкмур. Такому Ларрі Вейн Стакі ніколи б не мусив переказувати факти. Такий Ларрі міг би сподобатися навіть отій давній жінці-спеціалісту з оральної гігієни.

«Я загину. І якщо є Бог — а тепер я не сумніваюся, що Він має бути, — нехай буде Його воля. Ми всі помремо і своєю смертю якось покладемо край усьому цьому».

Він підозрював, що Ґлен Бейтман уже загинув. Учора в одному з крил було чути постріли, багато. У той бік вели Ґлена, а не Ральфа. Ну що ж, він був старий, його мучив артрит, а те, що планує їм на ранок Флеґґ, збирається бути вельми неприємним.

Кроки наблизилися до його камери.

— Вставай, батоне, — почувся веселий голос з того боку. — Прийшов Пацюк по твою блідожопу душу, сіре м’ясо.

Ларрі озирнувся. У дверях шкірився чорний пірат із намистом зі срібних доларів на шиї, з оголеним мечем у руці. З-за його спини визирав отой головбух в окулярах. Берлсон його прізвище.

— Що таке? — спитав Ларрі.

— Дорогуню! — сказав пірат. — Кінець. Зовсім кінець.

— Ну, добре, — сказав Ларрі і встав.

Берлсон говорив швидко, і Ларрі було видно, що той боїться.

— Я б хотів, щоб ви знали: це не я придумав.

— Та й нічого тут ти не придумав, наскільки я бачу, — сказав Ларрі. — Кого вчора вбили?

— Бейтмана, — опустивши очі, сказав Берлсон. — Спроба втечі.

— Спроба втечі, — пробурмотів Ларрі. Він почав сміятися. Пацюк, у свою чергу, теж засміявся — з нього. Так разом і сміялися.

Камера відчинилася. Увійшов Берлсон з наручниками. Ларрі не опирався, просто виставив уперед зап’ястя, а Берлсон застібнув браслети.

— Спроба втечі… — сказав Ларрі. — Колись і тебе пристрелять при спробі втечі, Берлсоне. — Він кинув оком на пірата. — І тебе, Пацючку, теж. Застрелять при спробі втечі.

І він знову засміявся, та цього разу Пацюк до нього не приєднався. Він похмуро зиркнув на Ларрі і став підіймати меч.

— Ану опусти, придурку, — сказав Берлсон.

Так вони й пішли втрьох: Берлсон, Ларрі, а позаду Пацюк. Коли вони вийшли з крила, до них долучилися ще п’ятеро. Серед них був і Ральф, теж у наручниках.

— Агов, Ларрі, — сумно сказав Ральф. — Ти чув? Вони тобі сказали?

— Так, чув.

— Сволота. Але ж для них усе майже скінчилося, так?

— Та отож.

— Ану замовкніть! — загарчав один із конвоїрів. — Це для вас майже все скінчилося. Зараз побачите, що на вас чекає. Ото буде забава.

— Ні, для вас, — не відступався Ральф. — Ви що, не розумієте? Не відчуваєте?

Пацюк штурхнув Ральфа, той похитнувся.

— Замовкни! — крикнув він. — Пацюк не збирається слухати це гівняне вуду! Годі!

— Щось ти дуже зблід, Пацюче, — посміхнувся Ларрі, — Це ти зараз як сіре м’ясо.

Пацюк знову замахнувся мечем, але в тому не було жодної погрози. У нього був переляканий вигляд — і в решти конвою теж. У повітрі стояло відчуття, що вони вже в тіні чогось великого, яке неухильно суне на них.

Тьмяно-оливковий фургон з написом «ОКРУЖНА В’ЯЗНИЦЯ ЛАС-ВЕҐАСА» на боці стояв у сонячному дворі. Ларрі й Ральфа заштовхали всередину. Хряснули двері, двигун завівся, вони поїхали геть. Вони сиділи на твердих дерев’яних лавах, звісивши між колін руки в наручниках.

Ральф тихо сказав:

— Я чув, один із них казав, що туди повинні прийти всі, хто є у Веґасі. Ти вважаєш, нас розіпнуть, Ларрі?

— Або щось іще подібне, — Ларрі подивився на здорованя. Ральф насунув пропітнілий капелюх на очі. Пір’їна було обтріпана, засмальцьована, але все одно хвацько стирчала з-за стрічки. — Тобі страшно, Ральфе?

— Дуже страшно, — прошепотів Ральф. — Я болю дико боюся. Навіть на укол до лікаря ніколи спокійно піти не міг. Завжди шукав способу відкласти на потім. А ти?

— Дуже. Зможеш підійти, сісти ближче до мене?

Ральф підвівся, дзенькнувши наручниками, і сів біля Ларрі. Вони з хвилину посиділи мовчки, і тоді Ральф тихо сказав:

— Нас котять однією збіса довгою вулицею…

— Правда.

— Якби ж то знати, для чого це. Я бачу тільки те, що він хоче зробити з нас видовище. Щоб усі побачили, який він крутий. Невже ми заради цього так довго йшли?

— Не знаю.

Машина гула, більше жодних звуків чути не було. Вони сиділи на лаві мовчки, тримаючись за руки. Ларрі було страшно, але під цим страхом тримався глибокий, непорушний спокій. Усе мало вдатися.

— Не буду боятися злого, — тихо промовляв він, але боявся.

Ларрі заплющив очі, подумав про Люсі. Подумав про свою матір. Випадкові думки — як прокидався зранку до школи холодного ранку. Момент, коли його знудило в церкві. Як він знайшов у канаві еротичний журнал і дивився разом з Руді — обом було років із дев’ять. Як дивився бейсбольний чемпіонат першої своєї осені в Лос-Анджелесі з Івонн Веттерлін. Ларрі не хотів помирати, він боявся смерті, але як міг із тим змирився. Адже, врешті-решт, не йому тут вибирати, і він був переконаний, що смерть — це просто така собі почекальня, і там, як у гримерці, ждеш свого виходу на сцену.