Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Від Сибіру вона тебе порятувала, — сказав Шумило Жданов.
Дівчинка мовчала, тільки очиці мерехтіли синім проворним вогнем та кіски ворушились, як од вітру.
— Ніколи не повірю, — заговорив Омелько, — щоб за сопілку, за пісню — в Сибір! Дурниці!
Ніхто йому не відповів.
— Це ж діло боже — пісня, — провадив далі Омелян, але його ніби ніхто й не слухав, і він балакав начебто сам із собою. — I птиці небесні співають во славу господню. I люди його прославляють — у пісні ж! Хто ж може заказати боже діло? Пісню?!
— Государ, — збентежено відповіла Арінка.
— Государ чи бояри?
— Государ, — зітхнув Шумило Жданов.
— Заборонив руським людям співати?
— Заборонив. Государ.
I мала Арінушка, і тії мужики та хлопці, чорна челядь, що працювали в гончарні в Жданова, та й сам Шумило, руська широка душа, розповідали Омелькові про царську грамоту, видану за десяток років перед тим, а потім не раз і потверджувану, царський беззаперечний наказ, котрий читано тоді по церквах і соборах і по торжках повсюдно — в містах і волостях Росії, у станах і погостах, — про грамоту, що в ній молодий государ, облудно навчений попами, веліти зволив:
— «В домах, на улицах и на полях песен не петь…»
I ще:
— «Не плясать, руками не плескать, в ладони не бить! И игр не слушать!»
I далі:
— «На свадьбах песен не петь, не играть — глумотворцам, органникам, смехотворцам, гусельникам, песельникам…»
Та й «на святках в бесовское сонмище не сходиться, игр бесовских не играть, песен не петь, загадок не загадывать, небылых сказов не сказывать, смехотворением душ своих не губить…»
Заборонялося занапащати душі свої ще й гулянням у карти чи в шахи, та й на орелях гойдаючись, та й машкари скомороші накладаючи, з гуслями, бубнами, зурнами, домрами, волинками та гудками ходячи…
За непослух («ослушников») на перший раз «бить батоги».
На другий — також батогами, тобто киями — по-нашому.
А на третій — «ссылать в украйные городы», тобто кудись на північ, а то й до Сибіру, звідкіль ніхто й ніколи живим назад не повертався…
I наш Омелько згадав, як бачив на тому березі Москви-ріки тріскуче вогнище, де государеві стрільці, ламаючи, палили «гусли и все подобные гудебные сосуды», і зрозумів тепер: чому й навіщо…
— То мовчите? — скрушно зітхнувши, спитав Омелян.
— Мовчимо, — кивнули челядники.
— А сам пресвітлий цар потаємно завів, кажуть, якісь там потішні палати, — почав Шумило Жданов пошепки, озираючись на тонкі нестругані двері своєї халупи. — Домрачеї там у нього. I скоморохи, люди казали, по канату ходять. Заморські ігреці — на флейтах, на віолах, цитрах…
Арінушка спитала:
— А на Вкраїні… співають?..
— Співаемо. I плачемо, — гірко посміхнувся Омелько. — Горять міста і села. Ллється людська кров. I зрада там, у нас, на берегах Дніпра. I панщина… і злидні!
Омелян розповідав щирим московітам — і про всі ті лиха, які знову спостигли Україну, і про знущання шляхти (і своєї, і польської), котра також — і українське слово, і козацьку пісню, і віру православну, все нехтує й паплюжить, топче, людей обертаючи на сіре бидло…
— Як от і в нас… — зітхнув Шумило Жданов.
— I все-таки співаєте? — в котрий уже раз питала невгамовна побігаєчка.
— Співаємо. Без пісні жити… краще вмерти!
— Такий народ! — кивнув Шумило Жданов.
— А ви — хіба не такий?! — скипів Омелько. — Одного ж кореня!
13
Коли вже й зовсім посмутились ті славні люди в гончарні в Жданова, щоб розважити їх, Омелько заходився казку баяти, і таку прекумедну, аж забули московити, що чубатий балакає й мовою іншою, не зовсім зрозумілою, незвичною для вуха, бо все ж у казці вони розуміли, і тихий, притлумлений регіт інколи яскрів над вогником, запаленим у їхніх душах прийшлим парубійком, бо іншого вогника в гончарні Жданова не було і не могло й бути: вечорами в Москві світити каганці бідним людям не дозволяли.
Вони гасили й свій тихий регіт, бо й сміятись було боязно в Москві, та й казок казати государ не велів.
Хоч легковажний Омелько не дуже й зважав на заборону, гончар Шумило Жданов міг-таки за тую казку скуштувати добрих батогів, — але й про цю погрозу забули, бо те, що розповідав цей веселий хлопець, щось нове вкладало в душу росіянам, яким хотілося пізнати — що ж за народ живе на берегах Дніпра…
Глек Омелько розповідав прекумедної казки (років через двісті записаної з губи наддніпрянського жебрака — заходом того ж таки академіка Яворницького), а чоловіки, слухаючи, стиха сміялися.
Арінушка тимчасом вийшла, стала біля дверей, наглядала, щоб зненацька не застукав за таким недозволеним ділом, як слухання казки, хтось із царевих посіпак, які нишпорили по всій Москві.
Дослухалась Арінушка до світлої московської ночі.
Щось там своє, невеселе, думала.
Та й казки не чула.
А Омелько розповідав:
— Був собі один чоловік, Хома, а в нього жінка була — хороша-прехороша, а до жінки тієї та ходив полюбовник. Ото раз і прийшов та й став біля причілка Хоминої хати, а собака й загавкав надворі.
Хома лежить на печі без штанів, у просі, та й каже:
— Бреши, бреши, цюцюсю: я в хаті не боюся!
А жінка його лежить на подушках та й каже:
— От, чоловіче, який же ти й сміливий!
— Я ще й надвір вийду та крикну.
Та тільки-но вийшов надвір, а полюбовник — шасть у сіни та й сховавсь. А жінка хрьоп дверима та й засунулась…
Хома зоставсь надворі, босий, без штанів, у самій сорочці. А мороз такий, аж тріщить.
Що тут його робити!
Сюди, туди, ніяк не влізе в хату.
«Дай, дума, піду під вікно та й погукаю жінці».
Ото підбігає до вікна та й кричить:
— Жінко, відчини!
А жінка лежить на подушках з полюбовником та й питає:
— Хто там такий?
— Та я ж, Хома твій!
— Цур тобі пек! Мій Хома дома: ось біля боку лежить.
— Що за лиха година!
Та й задумався:
«Начебто й моя хата, аж, бач, виходить, не моя… Чи це на мене такеє наслано? Чи це ж мене сатана обморочив? Дай піду та пощитаю хати, чи не знайду своєї…» От і пішов. Та й лічить з краю:
— Оце Грицькова хата… оце Стецькова хата… оце кумина… оце Хомина! — та й знову загукав: — Жінко, відчини!
— Хто там такий?
— Та я ж, Хома твій!
— Цур тобі пек! Мій Хома — дома, ось під боком лежить.
— Що за лихо! — та й думає собі: «Це ж мене таки сатана обморочив! Піду знов
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця», після закриття браузера.