Читати книгу - "Холодна Гора"

рішень старости та й взагалі робили життя дуже важким.

Особливо тяжко було старості. В одиночках свою миску супу кожен отримував від наглядача. Підходили по черзі до «кормушки» й отримували свою порцію. Хто мав щастя, знаходив у супові більше картоплі. Але ніхто не мав підстав скаржитися на старосту. Тут же в камері сиділо 160 чоловік. Протискування до дверей, а потім з наповненою мискою в руках до свого місця було неможливим. Вдень люди сиділи скупчені на підлозі в чотирьох довгих рядах: по два, звернені один до одного обличчями. Приносили два великі казани, кожен на 80 літрів. Два помічники старости несли той важкий казан поміж рядами й зупинялися через певні інтервали. Картопля лежала на дні казана. Староста мав перед кожною роздачею їжі помішати суп довгим ополоником. Для людини, ослабленої довгочасовим перебуванням у в’язниці, це була тяжка фізична праця. З групи вірменчиків завжди лунали протести проти необ’єктивності старости.

Їм завжди здавалося, що коли казан проносили мимо них, картопля лишалася на його дні. Час від часу справа заходила так далеко, що вже йшлося про обрання нового старости. Вірменчикам було запропоновано розсіятися між іншими. Вони відмовилися під тим приводом, що не вміють добре говорити російською. Бідолашний староста мав з ними багато клопоту.

У своєму кутку я зорганізував курси математики й фізики. Люди звільнили трохи місця. Чорнофарбована стіна послуговувала за дошку. Щоденно від 11-ої до 1-ої я проводив заняття. У камері було багато інженерів та інших людей з вищою освітою. Мій приклад підхопили інші й вечорами з 6-ої до 8-ої читали наукові лекції. Пізніше хтось розповідав повісті та новели.

Російські люди надзвичайно чутливі до справ красного письменства. Кожен росіянин віддасть душу, якщо навзамін пообіцяти розповісти йому щось цікаве. Камера постановила, що за розповідь слід платити і кожен оповідач отримував додатково суп за годинну розповідь.

Стало в пригоді моє знайомство з європейською літературою.

Мені запропонували розповісти якусь повість. Я спочатку не вірив, що зможу відтворити повісті, прочитані мною в молодості. Потім на пробу я розповів кілька новел: Франціска Грілпарзера «Монастир під Сандомиром», Артура Шнітцлера «Гра на світанку». Пізніше черга дійшла до цілих повістей. Першою була «Тунель» Келлермана. Після деякого досвіду я зрозумів, що зовсім не важко відтворити будь-яку повість. Я почав опановувати письменницьке ремесло.

Кожна повість складається з трьох, чотирьох, п’яти, максимум із шести фактів, які належало запам’ятати. Проміжки між моментами кульмінаційних дій можна заповнювати самому. Служать вони для того, аби створити напруження й приготуватися до найближчих драматичних подій. Якщо пам’ятати шість фактів якоїсь великої повісті, то оповідач неначе пише всю її заново. Чи вона узгоджується з оригіналом — не має в умовах камери ніякого значення. Я ставив собі питання: чи дуже моє оповідання відхиляється від оригіналу.

Через п’ять років у Польщі мені потрапила до рук новелка Шнітцлера. Перед тим, як її перечитати, я розповів її своїй приятельці й попросив застенографувати мою розповідь. Пізніше порівняв стенограму з оригіналом. Думаю, що Шнітцлер перевертався в домовині. Моя приятелька зазначила, що моя новела дуже відрізнялася від оригіналу, але була не гірша за нього.

У великих камерах нудьгувати не доводилось, бо в них сиділо дуже багато цікавих людей: видатні артисти та вчені, вищі офіцери й дуже досвідчені інженери, фахівці мало не з усіх галузей. Тут ніколи не доводилося довго чекати на лікаря, бо в камері завжди знаходився якийсь гарний лікар. Я не зможу відтворити подій життя і перебігу слідства бодай хоч найпомітніших в’язнів у тій камері. Мені довелося б з цією метою писати цілу енциклопедію. На життя камери впливало передчуття близького перелому. Те передчуття мали всі.

Слідчі вже поводили себе не так брутально, як раніше, припинилися нові арешти. Перестали на допитах вимагати зізнання щодо вербування інших. Щось мало надійти з Москви, але не було відомо, що саме.

У наших очах відповідальність за перегини «великої чистки» ніс Народний комісар внутрішніх справ Єжов, хоча кожен із нас ясно бачив, що він був лише виконавцем волі Сталіна, але ніхто не казав цього вголос із тактичних міркувань. Люди безперервно писали подання до Сталіна, намагаючись відкрити йому очі. Протягом 1938 року до секретаріату Сталіна надійшло не менше, як кілька мільйонів подань. Кожен із нас писав. Ще півроку тому майже неможливо було отримати папір й опустити подання до скриньки, а скрізь висіли розпорядження НКВС, які надавали нам право надсилати скарги до прокуратури та до найвищих радянських і партійних органів. Але в’язнична адміністрація саботувала права ув’язнених. Ще в листопаді ми повинні були вести завзяту боротьбу в загальній камері за дозвіл писати. Був один в’язень, який безперервно стукав у двері й вимагав від наглядача паперу. Наглядач, нарешті, викликав коменданта блоку. В’язань й від нього почав вимагати паперу.

— Ти маєш звернутися з цим проханням до слідчого.

— Громадянине коменданте, вже минуло шість місяців, як я не був у слідчого.

— Прийде й до тебе черга.

— Але я хочу написати зараз. У правилах нічого немає про те, що треба чекати на слідчого. Я ні в чому не завинив. Зашлете мене до таборів, а звідти вже пізно буде писати. Я хочу написати оскарження до товаришів Сталіна та Вишинського.

— Я не можу дати тобі паперу.

Тоді в’язень десь добув малий, пом’ятий і забруднений шмат паперу й написав на ньому подання. Вручив його наглядачеві. Через кілька хвилин з’явився комендант.

— Ти що, здурів? Хочеш послати товаришеві Сталінові таке свинство? Де брав олівця?

— Я ще мав кусок олівця. Але сьогодні загубив його у дворі під час прогулянки.

Комендант наказав наглядачеві обшукати в’язня. Після довгого обшуку олівець таки знайшли. Наглядач порвав «петицію», але