Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

двері газосховища і пікейні жилетки, тримаючись один за одним, побігли до «Флоріди», вже Талмудовський, відштовхнувши свого переслідувача, вирвався на волю і кликав на все горло візника, а великий комбінатор все ще теревенив з Зосею.

— Яка феміна! — ревниво сказав Паніковський, виходячи з Балагановим на вулицю. — Ех, коли б гирі були золоті! Благородне слово честі, я б на ній женився!

При згадці слова «гирі» Балаганов боляче штовхнув Паніковського ліктем. Це було якраз своєчасно. У дверях газосховища з'явився Остап з феміною попід руку. Він довго прощався з Зосею, млосно дивлячись на неї. Зося востаннє посміхнулась і пішла.

— Про що ви з нею говорили? — підозріло запитав Паніковський.

— Так, ні про що… Теревені, — відповів Остап. — Ну, золота рота, за діло! Треба знайти підзахисного.

Паніковського він послав до «Геркулеса», Балаганова — на квартиру Олександра Івановича. Сам Остап кинувся на вокзали. Та мільйонер-конторник зник. В «Геркулесі» його марка висіла на табельній дошці, її не знімали; на квартиру він не повертався, а за час газової атаки з вокзалів відійшло вісім поїздів далекого слідування. Та Остап і не чекав іншого.

— Зрештою, — сказав він невесело, — нічого страшного нема. — Ось в Китаї розшукати потрібну людину важкувато: там живе понад чотириста мільйонів людей. А в нас це дуже легко: у нас всього лише сто шістдесят мільйонів. Втричі легше, ніж в Китаї. Були б тільки гроші. А вони в нас є.

Одначе з банку Остап вийшов, тримаючи в руках тридцять чотири карбованці.

— Це все, що лишилося від десяти тисяч, — сказав він з невимовною тугою. — А я гадав, що на біжучому рахунку є ще тисяч шість-сім… Як же це вийшло? Все було так весело, ми заготовляли роги й копита, життя було таким чарівним, земна куля крутилася спеціально для нас — і раптом… Розумію! Накладні витрати! Апарат з'їв усі гроші!

І він з докором подивився на молочних братів. Паніковський стенув плечима, ніби кажучи: «Ви знаєте, Бендер, я вас поважаю! Я завжди казав, що ви осел!» Балаганов ошелешено погладив свої кучері і запитав:

— Що ж ми будемо робити?

— Як що! — вигукнув Остап. — А контора по заготівлі рогів і копит? А інвентар? За саму чорнильницю «Обличчям до села» перша-ліпша установа з радістю дасть сто карбованців! А друкарська машинка? А діркопробивач, оленячі роги, столи, бар'єр, самовар? Все це можна продати. Нарешті, у нас в запасі є золотий зуб Паніковського. Звичайно, він менший за гирі, а все ж таки це молекула золота, благородний метал.

Біля контори друзі спинилися. З відчинених дверей чути було молоді голоси студентів тваринницького технікуму, що повернулися з відрядження, сонне бубоніння Фунта і ще якісь незнайомі баси і баритони явно агрономічного тембру.

— Це злочин! — кричали люті, як леви, практиканти. — Ми ще тоді дивувалися. За всю компанію заготовлено лише дванадцять кілограмів низькосортних копит.

— Вас судитимуть! — загриміли баси і баритони. — Де начальник філії? Де уповноважений в справі копит? Балаганов затремтів.

— Контора померла, — прошепотів Остап. — І ми тут більше не потрібні. Ми підемо дорогою, заллятою сонцем, а Фунта відведуть в дім з червоної цегли, до вікон якого з дивної примхи архітектора прикручено залізні грати.

Екс-начальник відділення не помилився. Не встигли повержені ангели відійти від контори на три квартали, як почули позад себе потріскування екіпажа. В ньому їхав Фунт. Він був би зовсім схожий на доброго дідуся, який після довгих готувань їхав в гості до внука, коли б не міліціонер, який, стоячи на підніжці, притримував старого за колючу спину.

— Фунт завжди сидів, — почули антилопівці низький глухий голос старого, коли візник проїздив мимо. — Фунт сидів за царя Олександра Другого, «освободителя», за Олександра Третього, «миротворця», за Миколи Другого, «. кривавого» і за Олександра Федоровича Керенського…

І, перераховуючи царів і присяжних повірених, Фунт щоразу загинав палець.

— А тепер що ми робитимемо? — запитав Балаганов.

— Прошу не забувати, що ви живете в одній добі з Остапом Бендером, — зітхнувши, сказав великий комбінатор. — Прошу пам'ятати, що в нього е чудодійний саквояж, в якому зберігається все потрібне для добуття дрібних грошей. Ходімо додому, до Лоханкіна.

У Лимонному перевулку їх чекав новий удар.

— Де ж будинок? — викрикнув Остап. — Адже тут ще вчора стояв будинок?

Та будинку не було, не було «Воронячої слобідки». По обгорілих балках лише ходив страховий інспектор. Знайшовши на задньому дворі бідон з-під гасу, він понюхав його і з сумнівом похитав головою.

— Ну, а тепер що? — запитав Балаганов, злякано посміхаючись.

Великий комбінатор не відповів. його вразила втрата саквояжа. Згорів чарівний мішок, в якому була індуська чалма, була афіша «Приїхав жрець», був лікарський халат, стетоскоп. Чого тільки там не було!

— Ну от, — нарешті промовив Остап, — доля грає людиною, а людина грає на трубі.

Вони попленталися вулицями, бліді, розчаровані, приголомшені горем. Їх штовхали перехожі, та вони навіть не огризалися. Паніковський, який підняв плечі ще після невдачі в банку, так і не опускав їх. Балаганов куйовдив свої червоні кучері і засмучено зітхав. Бендер йшов позаду всіх, схиливши голову і мимоволі мугикав: «Кончен, кончен день забав, стреляй мой маленький зуав». У такому стані вони причвалали на заїжджий двір. В глибині, у піддашку, жовтіла «Антилопа». На трактирному ґанку сидів Козлевич. З насолодою віддуваючись, він сьорбав з блюдечка гарячий чай. Обличчя його нагадувало червоний горщик. Він блаженствував.

— Адаме! — сказав великий комбінатор, спиняючись перед шофером. — У нас нічого не лишилось. Ми жебраки, Адаме! Прийміть нас! Ми гинемо.

Козлевич підвівся. Командор, принижений і бідний, стояв перед ним без шапки. На світлих польських очах Адама Казимировича блиснули сльози. Він зійшов