Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

брови, осудливо хитати головою і казати: „Ой, що ж це таке?“

Позаочі сусіди шептали, що нізащо навіть дарма не хотіли б жити на такому злощасному місці. А Міявакі жили тихо-мирно, як на картині в рамочці, без жодної пилинки. Щасливо, як у казці. Принаймні порівняно з нами вдесятеро щасливіше. І дочки їхні справляли на мене приємне враження, коли ми іноді зустрічалися. Я часто думала: „От було б добре, якби я мала таких сестер!“ В усякому разі, у цьому домі, здавалось, завжди всі сміються, навіть собака.

Я не могла собі й уявити, що зненацька всьому настане кінець. Але так сталося — одного дня вся родина (разом з німецькою вівчаркою) зникла, наче її вітром здуло. Залишився тільки дім. Якийсь час — десь тиждень — ніхто із сусідів не помічав зникнення Міявакі. Я звернула увагу, що вечорами в домі світла не запалюють, але подумала, що, напевне, як було раніше, кудись поїхали всією родиною. Потім мати від когось почула, що вони „втекли під покровом ночі“. Пригадую, я питала, що означає „втекли під покровом ночі“. Тепер сказали б — „пропали безвісти“.

Незалежно від того, Міявакі „втекли під покровом ночі“ чи „пропали безвісти“, та як тільки їх не стало, їхній дім почав справляти навдивовижу інше враження. Раніше я не бачила покинутих домів і не уявляла собі, який вони мають вигляд. Я думала, що вони жалюгідні, нещасні, схожі на бездомного пса або порожню шкаралупу цикади. Однак дім Міявакі зовсім не здавався жалюгідним. Як тільки господарі виїхали, він набрав байдужого вигляду — мовляв, ніяких Міявакі не знаю. Принаймні так мені видалося. Він скидався на невдячного дурного пса, от і все. У всякому разі, без господарів він перетворився на „порожній дім сам по собі“, якому нема діла до щастя Міявакі. І це мене розсердило. Бачте, коли Міявакі в ньому мешкали, усім було добре — і дому, і його мешканцям. Його тоді старанно щодня прибирали. Та й узагалі його не було б на світі, якби Міявакі не побудували. Правда? Ні, такому дому не можна довіряти.

Як самі знаєте, більше в ньому ніхто не мешкав, він стояв, закаляний птахами. Кілька років я спостерігала з вікна цю картину. Сиділа за столом, робила уроки або вдавала, що роблю, і раз по раз поглядала на нього. За ясної погоди, в дощ або сніг, у сезон тайфунів — дім завжди був там, за вікном, досить було підвести очі — і він переді мною. І як це не дивно, я не могла відірвати від нього очей. Обіпершись ліктями на стіл, я могла півгодини дивитися на нього. Ще недавно там лунав голосний сміх, розвівалася на вітрі випрана білизна, немов на рекламі прального порошку в телевізорі. (Не скажу, що господиня дому була несповна розуму, але схибнулася на пранні — нормальні люди стільки не перуть.) І от несподівано все кудись поділося, сад заріс бур’янами, а про щасливі дні родини Міявакі ніхто й не згадує. Справді дивно!

Хочу, щоб ви знали: я особливо не дружила з родиною Міявакі. Правду кажучи, майже ні з ким з них не розмовляла. Тільки віталася, коли зустрічала на вулиці. Але я стільки на них надивилася з вікна, що їхнє щасливе життя немов стало частиною мого. Так у кутку родинної фотографії обов’язково хтось чужий приліпиться. Відчуття було таке, ніби разом з Міявакі частина мого „я“ „втекла під покровом ночі“. Досить дивне відчуття — втекти з людьми, яких майже не знаєш!

Загалом, дивина та й годі. Але це ще не все. Зараз я вам скажу ще не таке!

Правду кажучи, останнім часом мені інколи здається, ніби я стала Куміко. Що я — ваша дружина, Заводний Птаху, що невідомо чому втекла від вас і ховаюся в горах, на фабриці перук. Живу під чужим іменем, називаюся Мей Касахара і вдаю, що не Куміко. А ви сидите на своїй похмурій веранді й чекаєте на мене… От що мені привиджується.

Послухайте, Заводний Птаху! На вас ніколи не находила подібна маячня? А от на мене, не хвалюсь, часто находить. Коли мені особливо погано, я цілий день сиджу на роботі в її полоні. Добре, що робота нескладна, тому на неї не впливає, але іноді я помічаю, що люди на мене косо поглядають. А може, я щось уголос кажу. Причепилася, та я не можу її спекатись, як місячного. Її не зустрінеш на порозі і не скажеш: „Вибачте, я сьогодні зайнята. Загляньте іншим разом“. В усякому разі, гадаю, ви не ображаєтеся, що я вдаю із себе Куміко. Я ж роблю це ненавмисно.

Ох, дрімота вже напала. Зараз посплю години три-чотири, потім устану і піду на роботу. Робитиму перуки разом з іншими дівчатами під невинну музику. Про мене не турбуйтеся. У мене все гаразд. Навіть коли маячня находить. Чого й вам, Заводний Птаху, бажаю. Щоб Куміко повернулася й ви зажили спокійно й щасливо, як колись.

Ну що ж, бувайте!»

31

Народження порожнього дому

Заміна коней

Наступного ранку — ні о пів на десяту, ні о десятій — Цинамон не з’явився. Щось нечуване. Відколи я почав тут «працювати», він не пропустив жодного дня — щоранку, точно о дев’ятій, відчинялися ворота й показувався сліпучий капот «мерседеса». З появою Цинамона, звичною і водночас трохи театральною, для мене починався новий день. Я звик до такого твердого щоденного розпорядку, як люди — до сили тяжіння та атмосферного тиску. У такій його пунктуальній регулярності було щось більше за механічну передбачуваність, щось заспокійливе й підбадьорливе. Тому ранок без Цинамона скидався на майстерно- намальований посередній пейзаж без осердя, що притягувало б увагу глядача.

Я махнув рукою, відступив од вікна і замість сніданку очистив і з’їв яблуко. Потім заглянув у кімнату Цинамона, сподіваючись побачити на комп’ютері які-небудь повідомлення. Однак екран нічого не показував. Хоч-не-хоч довелося робити так, як завжди робив Цинамон, — під барокову музику прибирати на кухні, пилососити підлогу, протирати вікна. Щоб згаяти час, я навмисне все робив повільно і ретельно. Я навіть почистив лопаті кухонної витяжки. Та все одно час повз, немов слимак.

До одинадцятої я зробив усе, що міг придумати, а тому вирішив прилягти на дивані в «примірювальній» і віддатися млявому плинові часу. «Напевне, Цинамон з якоїсь причини запізнюється, — міркував я. — Може, по дорозі автомашина поламалася? Або потрапив у неймовірний затор? Та ні, це неможливо. Можу побитися об заклад. Автомобіль