Читати книгу - "Кровна магія: у пошуках Проклятої Королеви, Ляна Аракелян"

Глава сімнадцята. Дві смертельні битви

Шрам дав нам направлення на практику, щоб віддали журбалінському голові Феодору Зайцю. Він зміряв нас із Германом кілька разів презирливими поглядами, вичитав за розпусту в гуртожитку, а потім велів забиратися. Професорка Грехем побажала удачі і сказала, щоб я надсилала флаями або птахами щотижневі звіти про практику. А також, щоб не соромилася питати, якщо щось не знаю. Вона по-материнськи обійняла мене на прощання і, глянувши на Герку, сказала, що я в надійних руках.

Ми стояли в черзі в касу, яка рухалася мов равлик. Працювало всього одне віконце. Більшість народу нервувала і лаялася: касир спочатку записував кожного в книгу, а після видавав іменний квиток.

– Ми так до завтрашнього ранку простоїмо, – Герман похмуро кивнув у бік віконця.

– Ось ви де! – почувся за спинами знайомий голос. Василь!

– Як ти нас знайшов? – замість привітання запитав Герман.

– В академії сказали, що ви поїхали до Журбалінки. А раз ввели нові порядки, значить, ви стирчите в черзі. – Колишній детектив зазирнув у мої вічі: – Вікк мститься тобі через матір?

– Якби я знала, чому він так розлютився, то, скоріше за все, сиділа б на парах і записувала лекцію. – От чує мій веснянкуватий ніс, що добром це не скінчиться. Щось та й трапиться.

– А я думав, що ти з усіма рвонув.

– Хотів, – зізнався Вася, – але, коли побачив, що вас немає, вирішив залишитися. Як відчував.

– Чим до Журбалінки добиратися?

– Драконом, грифонами далеченько.

– З тим успіхом, як грабують диліжанси, краще вже летіти дракон-джетом. Безпечніше. Та й дракон спалить до Маруни будь-якого пернатого, чи то птаха, чи то грифона, – зауважила я.

– Ні, Руто, ти явно помилилася факультетом, – Василь променисто усміхнувся. – Переводься наступного року до Лікраніеля. Відкриєте потім приватну практику, дивись, і я вам на щось стану у пригоді.

– Подайте бідному сліпому! – пролунало в натовпі.

Я краєм ока помітила, як натовп розходиться, звільняючи комусь шлях.

– Подайте бідному сліпому, який втратив зір у битві з нечистю! – дзвінкий хлопчачий голос різко виділявся в гулі натовпу.

Розштовхуючи всіх, до каси пробирався хлопчисько в лахмітті, а слідом, поклавши йому руку на плече, йшов чоловік у темних окулярах. У другій руці він тримав кашкет, у який кидали дрібні гроші жалісливі. Найчастіше – жінки. Я придивилася! Мурчики-тужурчики, як каже Лік! Та це ж старі знайомі! А говорили, що банду Врадамара пов’язали. Але якщо Красунчик на волі, то чому і цим не бути?

– Васю, – дуже тихо, щоб не привернути уваги сторонніх, прошепотіла я і поманила його пальцем. Вася схилився до мене, як і Герман. – Малий хлопець – Клоп, той самий злодій, який намагався мене обікрасти, коли я тільки приїхала до Ситова. Він поцупив бабусин зошит. А другого – не знаю. Але те, що вони поплічники, до Горпини не ходи. Може, це той самий третій, про якого ти розповідав?

Василь уважно простежив за злодіями, які йшли в саму гущавину народу. І не дивно: у натовпі поцупити гаманець чи щось іще набагато простіше. А хто подумає щось погане на колишнього вояку-мага? В очах сотень жителів країни, він герой.

– Зараз повернуся, – пообіцяв Вася і розчинився у натовпі.

А в цей час біля каси почалася лайка. Комусь дали не той квиток, який просили, касир навідріз відмовлявся міняти, стверджуючи, що пасажир купив саме цей. Тут же набігли роззяви.

– Дивись, – штовхнув ліктем Герман.

Я простежила за його поглядом. Клоп і «сліпий» зрізали з паска гаманець у мужичка, що зазівався. Той впав просто у кишеню «сліпому». Але сьогодні явно не їхній день: щойно вони вибралися з натовпу ближче до дороги, їх схопив поліцейський патруль. Хлопчисько хотів утекти, але нічого не вийшло.

До нас знову пробрався Вася.

– Вибач, забув птахів купити, доводиться штовхатися. Ходімо звідси.

– Але нам потрібно потрапити до Журбалінки до завтрашнього ранку, – Герман підхопив наші сумки й закинув на плечі.

– Потрапите, – загадково посміхнувся Вася.

– А ну, акуратніше! – пролунало збоку.

– Розмахався! – підтримав другий голос.

Гера підштовхнув мене вперед, а сам ішов позаду, відгороджуючи від натовпу. Вийшовши на вулицю, ми зупинилися.

– За мною, – скомандував Вася і ми рушили за ним.

Пірнувши в тісний провулок, колишній детектив звернув ліворуч, і ми опинилися в глухому куті, наприкінці якого маячила знайома постать напіворка.

– Ойхільде! – я зраділа зустрічі як дитина. – Ти Кхибру бачив? Як вона? Їй краще? – я засипала його запитаннями. – Може, їй щось потрібно було захопити й передати тобою?

Напіворк підняв руки, бідолаха не очікував такого натиску.

– З нею та її батьком усе гаразд. Сама побачиш.

– А вона що, у Журбалінці? – здивувався Гера.

– Це нестерпне дівчисько сказало, що ніколи мене не пробачить, якщо я не заберу її з собою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍