Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Мерлін важко зітхнув вже у котрий раз відігнавши ці думки. Попри його страхи Альбрехт хитро обвів усіх навколо пальця. Хоча, щоб довести свою невинність, йому довелося буквально підставити себе під кулю.

Хорос навіть слухати доньку не хотів. Заклинання «Акустик» зганьбило його родину на весь край. Коли село почуло правду, ніхто Софію не пошкодував. Батько вигнав її з дому й заборонив повертатися. Це було жорстоко. Але — справедливо. Тепер залишалося вирішити, що робити з Крісом.

Мерліну зовсім не хотілося займатися цією справою. Його думки цілком і повністю були в Заргансі. Чарівник скучив за своєю нареченою і мріяв якнайшвидше повернутися до неї.

У двері тихо постукали, й до кімнати зайшов син господаря будинку, де тимчасово зупинився Великий герцог.

— Ваша Величність, лист зі столиці!

Губи Мерліна смикнулися, і він мимоволі усміхнувся. Забравши конверт, попросив залишити його наодинці. Відкривши листа, чарівник підніс аркуш до обличчя. Папір зберіг аромат її парфумів. Вдихнувши знайомий запах, він ще більше захотів обійняти Канну.

Вибач, що турбую. Я не писала б, якби все не було серйозно.
Надійшла звістка від графа Локстерна — кораблі Морла наближаються до Віджио. Схоже, він нас обдурив: змусив повірити, що нападе з перевалу.
Я хотіла взяти твоє військо, але мені не дозволили, бо я поки що ніхто.
Еміль каже, що писав тобі раніше, але, мабуть, лист не дійшов. Я зібрала своє військо — те, з яким боролася за Віджио. Але ти ж розумієш, вони не воїни...
Нам дуже потрібна твоя допомога. Накажи своїй армії вирушати у Віджио.
Мій любий Мерліне, я сподіваюся, ти не гніваєшся, що я поїхала туди. Я буду обережною. Мої друзі потребують допомоги.
Передавай привіт доньці. Сподіваюся, ти пам’ятаєш, що після весілля хотів її удочерити. Вона якось обмовилася, що мріє про титул. Загалом, як і всі дівчатка...
Ми дуже сподіваємось на тебе. А поки — я, Еміль, Джефрі та Хейл — будемо тримати оборону до твого приїзду.

Кохаю. Твоя Канна.

Рука здригнулася, і лист упав на підлогу. Не ставши його підіймати, Мерлін кинувся шукати того хлопчика, що приніс звістку. Мерлін негайно написав наказ до столиці. Посол не встиг би дістатися вчасно, тож повідомлення поніс сокіл — той самий, що кілька днів тому приніс листа від Ради.

За місяці перемир’я він встиг розслабитися та не очікував такого несподіваного нападу. Та ще й напередодні весілля. Свій чарівний меч Саїр він завжди носив із собою за межами Зарганського замку, а ось обладунки залишилися в столиці. Дорога туди зайняла б два дні — надто довго для ситуації, що склалася.

Вилаявшись, Мерлін пішов повідомити Альбрехта й Раду, що вирушає. Великий герцог сподівався, що вони завтра поїдуть до Заргансу, адже не мали ні обладунків, ні зброї. Та ще й Альбрехт не міг ходити.

Але щойно Рада почула, що її мати у Віджио, одразу навідріз відмовилася їхати в Зарганс. Мерлін змушений був узяти її з собою, хоча й розумів, що в бою користі з неї небагато. Само собою, Альбрехт наполіг вирушити разом — не хотів більше залишатися осторонь. Він пообіцяв допомагати з пораненими.

Мерлін погодився лише за умови, що ті не будуть втручатися в битву і не висовуватимуть носа без дозволу. Але Альбрехт і Рада подивилися на нього, як на дивака: хто ж лізтиме на поле бою без обладунків та зброї?

Великий герцог шкодував, що йому раніше не спало на думку побудувати телепорт між Заргансом і Віджио — тоді можна було б перекинути армію за лічені години.

Вони не чекали ранку. Через те, що Альбрехту все ще потрібен був спокій, їм довелося їхати каретою.

Хлопець радів, що нарешті залишає це село. Він відчував, що не завадив би ще один день відпочинку, але залишатися чи повертатися до Заргансу не хотів.

Ця поїздка виявилася для нього вкрай виснажливою. Він навіть подумував попросити залишити його в готелі наступного ранку. Майже увесь час у кареті Альбрехт проспав.

Рада турбувалася за друга. У нього поки не було змоги прийняти знеболювальне. І хоч рану зцілили, біль нікуди не зник. Бігати він вже навряд зможе.

— Скоро приїдемо до Віджио — зможеш лягти у ліжко. — сказала дівчина і перевела погляд на Мерліна, який сидів навпроти. — А як ми потрапимо до міста, якщо на пустці йде битва?

— Крім головних воріт, там є ще кілька потаємних. Вони розташовані в іншій частині міста.

Склавши руки, Мерлін знову відвернувся до вікна. Говорити йому поки що не хотілося — усі думки були зайняті Канною, яка, можливо, вже була на полі бою. Він хотів вірити, що з нею все добре, але тривога лише зростала.

Сьогодні вранці йому доповіли, що армією командує не Морл, а Леліла. Мерлін цьому не зрадів. Принцеса була жорстокіша й рішучіша за брата. Вона не відступила б, навіть якби йшлося про життя її солдатів. Пожертвувала б усім, якби вважала це необхідним.

«Дарма ти поїхала туди... Погане в мене передчуття. Замок почорнів не просто так. Якби лист прийшов до мене, а не до тебе... Можна було б змусити тебе залишитися в столиці. Моя люба Канна... Вибач, що недооцінюю твою силу. Але мені важко знати, що ти в небезпеці...»

Рада теж виснажувала себе думками про Резенфорд і матір. Вона хвилювалася, як вони потраплять у місто? Як там Нерісса? Вона ж не могла надовго залишати своє озеро. Як тримаються графи та її мама? Чи зможуть вони протриматися до приходу основних сил?