Читати книгу - "Чотири сезони"

лівий бік — таксі вдарилося об кут п’єдесталу з такою силою, що її розірвало навпіл. На підступний лід діамантами посипалися друзки скла. А мою пацієнтку, мов ту ганчір’яну ляльку, викинуло через заднє праве вікно розчленованої машини.

Не пам’ятаю, як я зіп’явся на ноги. Побіг униз слизькими сходинками, знову послизнувся, вхопився за поруччя й донизу зійшов, тримаючись за нього. Я тьмяно усвідомлював, що міс Стенсфілд лежить у неясній тіні, яку відкидала та лячна статуя Гаррієт Вайт, за якихось двадцять футів од того місця, де приземлилася на бік карета «швидкої». Маячок спалахами червоного світла пронизував темряву. У тій фігурі, що лежала на землі, було щось жахливо неправильне, але я справді не розумів, що з нею не так, аж поки нога не стукнулась об щось тверде і я знову мало не розтягнувся на землі. Та річ, яку я копнув, відскочила геть (так само, як і сумочка тієї жінки, вона не покотилася, а радше ковзнула по землі). Вона відскочила геть, і лише за довгим волоссям, скривавленим, проте впізнаваним, білявим, поцяткованим уламками скла, я розпізнав, що то таке. Під час аварії їй відтяло голову. Те, що я скинув в обмерзлу канаву, було її головою.

Заціпенівши від жаху, я простягнув руку до її тіла й перевернув його. А коли зробив це, коли побачив, то, здається, хотів закричати. Та, навіть якщо й так, з мого рота не вирвалося ні звуку. Бо я онімів. Жінка все ще дихала, джентльмени, розумієте? Її груди піднімалися й опускалися від швидких, легких, неглибоких вдихів. Сльота сіялася на відкрите пальто й просочену кров’ю сукню. І я чув тонке посвистування: воно наростало й затухало, неначе на вогні ніяк не міг закипіти чайник. То повітря втягувалося в розрізану трахею й виходило назовні. Тихі верески повітря крізь сопілку голосових зв’язок, що вже не мали рота, який би надавав подоби їхнім звукам.

Я хотів побігти, та не мав сил. Упав коло неї коліньми на лід й затиснув рота рукою. Ще мить — і до моєї свідомості дійшло, що крізь поділ її сукні сочиться кров. А ще там щось рухається. І зненацька мною заволоділа цілковито шалена думка, що є ще шанс врятувати маля.

— Дешева магія! — заволав я в сльоту. І, здається, розсміявся, смикаючи за поділ сукні, щоб задерти до талії. По-моєму, я тоді зовсім здурів. Її тіло було теплим. Це я пам’ятаю. Пам’ятаю, як воно коливалося від дихання. Із машини «швидкої» виліз один із фельдшерів. Його хитало, немов п’яного, руку він притискав до голови. Крізь пальці юшила кров.

— Дешева магія! — закричав я знов, усе ще сміючись, усе ще мацаючи пальцями. Як виявилося, шийка матки повністю розкрилася. Фельдшер дивився на обезголовлене тіло широко розплющеними очима. Не знаю, чи розумів він, що труп досі дихає. Може, він думав, що то якийсь нервовий рефлекс — посмертні судоми абощо. Якщо він так вирішив, то, значить, не так давно їздив на «швидкій». Кури з відрубаними головами можуть ще трохи бігати подвір’ям, але люди лише смикаються, раз або двічі… якщо взагалі.

— Не витріщайся, дай мені ковдру, — гаркнув я на нього.

Він побрів геть, але не до «швидкої». Прямував він у бік Тайм-сквер. І просто вийшов на слизьку проїжджу частину. Не знаю, що з ним сталося. Я повернувся до мертвої жінки, яка чомусь не була мертва, і, трохи повагавшись, зняв із себе пальто. Підняв їй стегна, щоб підкласти пальто під них. І поки робив це, чув свист — тіло без голови дихало «локомотивом». Я й досі часом чую його, джентльмени. Уві сні.

Будь ласка, зрозумійте, що все це відбувалося упродовж коротенького відрізку часу. Для мене він видовжився, але тільки тому, що моє сприйняття загострилося до краю. Люди лише починали вибігати з лікарні, щоб побачити, що сталося. У мене за спиною вереснула жінка — угледіла відокремлену голову, що лежала на краю проїжджої частини.

Я рвучко розкрив свій чорний саквояж, дякуючи Богові, що не загубив його падаючи, і витяг звідти короткий скальпель. Зняв з нього чохол, розрізав на ній білизну й стягнув її. Наблизився водій «швидкої», та за п’ятнадцять футів од нас став, мов укопаний. Я зиркнув на нього, бо ковдра все ще була потрібна. Але побачив, що від нього її сподіватися годі. Він усе ще не міг відвести погляду від тіла, що дихало. Його очі все розширювалися й розширювалися, аж поки не полізли з орбіт — скидалося на те, що от-от вони вискочать з очниць і просто повиснуть на своїх оптичних нервах, немов гротескні видющі іграшки йо-йо. Але він упав на коліна й здійняв до неба стиснуті руки. Помолитися збирався, я цілком певен. Фельдшер, може, і не розумів, що перед собою бачить щось неймовірне, однак цей хлопець добре збагнув. Та вже за секунду звалився на землю, непритомний.

Того вечора я, сам не знаючи, навіщо, поклав у саквояж хірургічні щипці. На той час я такими речами не користувався вже три роки — відколи на моїх очах лікар, чийого імені я не називатиму, пробив цим інфернальним приладдям немовляті скроню й встромив у мозок. Дитина вмерла миттєво. Трупик «загубився», а у свідоцтві про смерть написали «мертвонароджений». Однак із незрозумілих причин я взяв їх із собою.

Тіло міс Стенсфілд ставало твердим, її живіт стисся, з плоті перетворившись на камінь. І показалася голівка немовляти. Я бачив її, лише одну мить. Скривавлена, вкрита плівкою, вона пульсувала. Пульсувала. Дитя було живе, в усякому разі тоді. Поза сумнівом, живе.

Камінь знову став плоттю. Голівка сховалася від очей. А в мене за спиною хтось промовив:

— Докторе, чим я можу допомогти?

До мене підійшла немолода вже медсестра — з тих жінок, які так часто бувають стовпом нашої професії. Її обличчя було білим, як молоко, та, попри весь жах і забобонне благоговіння, на ньому написане, поки вона роздивлялася той моторошний дихаючий труп, це видиво не приголомшило її настільки, щоб вона не могла мені допомогти чи взагалі завадити.

— Ви можете принести ковдру, негайно, — різко відповів я. — Думаю, є шанс. — Я побачив, що позаду неї на лікарняних сходах зібралося щось із дві дюжини людей. Вони всі дивилися й не хотіли підходити ближче. Чи багато вони бачили? Чи мало? Сказати напевно я б не зміг. Знаю лише те, що по всьому ті люди мене ще багато днів уникали (а