Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

знайомий Ерагонові, хоч Вершник ніяк не міг пригадати, де й коли він його чув.

— А де Шруйкан? — спитав він ледь не пошепки.

«Я відчуваю його запах, але не бачу», — відповіла Сапфіра.

— Я теж його не бачу, — похмуро сказала Елва.

Тим часом вони вже були на відстані тридцяти футів від помосту. Тут усі четверо зупинились.

За королівським троном висіла щільна чорна оксамитова завіса, що тягнулася аж до самісінької стелі. Вона кидала на Галбаторікса тінь, що приховувала його риси. Та вже невдовзі король трохи нахилився вперед, на світло, і тепер Ерагон міг бачити його обличчя. Воно було довгасте й худорляве, з широким чолом та прямим тонким носом.

Його очі здавались важкими, немов два камені, а рот був тонкий і широкий, з трохи опущеними куточками. Короткі вуса й борода, гармоніюючи з його одягом, були чорні, як ніч. На вигляд це був чоловік у полудні віку, коли життєві сили все ще буяють, але вже починають потроху йти на спад. І на чолі, і на щоках виднілися дрібні зморшки, а його темна шкіра здавалась надто тонкою, так, наче всю зиму він не їв нічого іншого, крім м’яса кролика та ріпи. У нього були широкі міцні плечі й досить тонка талія. На його голові красувалась корона з червоного золота, оздоблена коштовним камінням. Корона була стара-престара, навіть старіша ніж сама зала. «Чи вона бува не належала колись королю Паланкару?» — подумав Ерагон.

На колінах у Галбаторікса лежав його меч. Ясна річ, це був меч Вершника, але досі Ерагонові не доводилось бачити нічого подібного. Лезо, руків’я і гарда цього меча були зовсім білі, а камінь у головці — чистий, мов гірський струмок. Усе це сповнювало душу Ерагона якимось неспокоєм. Колір зброї, точніше, його відсутність, — нагадував йому вибілений сонцем кістяк. Це був колір самої смерті. Від нього віяло такою небезпекою, як не віяло б від найчорнішої чорноти.

Галбаторікс дивився на них своїм гострим невідривним поглядом.

— Отже, ви прийшли, щоб убити мене, — сказав він. — Тоді можемо починати.

Він підняв меч і розвів руки, ніби запрошуючи.

Тоді Ерагон ширше розставив ноги й так само підняв щит і меч. Поведінка короля вибила його з колії. «Він грається з нами», — почулось Вершникові. Тим часом Елва, тримаючи Дотдаерт, виступила вперед і почала говорити. Та от диво — з її вуст не злетіло жодного звуку. Вона стривожено зиркнула на Ерагона. Той спробував подумки торкнутись її свідомості, але не зміг цього зробити, так, наче вона була не отут, поруч, а десь далеко-далеко.

Галбаторікс засміявся. Він поклав свій меч назад на коліна й відкинувся на троні.

— Дитино, невже ти справді вважала, що я не знаю про твоє вміння? Невже ти думала, що зможеш зробити мене безпорадним за допомогою такого дрібного й очевидного трюку? Я не маю жодного сумніву в тому, що твої слова могли завдати мені шкоди. Але тільки в тому разі, якби я їх почув, — безкровні губи короля скривилися у злій посмішці. — Яка нерозсудливість! Невже це і є весь ваш план? Дівчина, яка не зможе говорити, аж доки я їй не дозволю, спис, який годиться не так для битви, як для того, щоб прикрашати стіну, та ще кілька Елдунарі, добра половина з яких уже напевно несповна розуму. Оце так так! Аріє, я був кращої думки про тебе. А ти, Глаедре? Утім, гадаю, почуття затьмарили твій розум, коли я використав Мертага, щоб знищити Оромиса.

«Убийте його!» — сказав Глаедр Ерагону, Арії та Сапфірі. Золотий дракон говорив цілком спокійно, але сам цей спокій виказував лють, що переважала всі інші почуття.

Ерагон швидко зиркнув на Арію, потім на Сапфіру, і вони втрьох рушили до помосту. Тим часом Глаедр, Умарот та інші Елдунарі атакували свідомість Галбаторікса. Та перш ніж Ерагон устиг зробити бодай кілька кроків, король підвівся зі свого оксамитового трону й вигукнув слово. Воно пролунало у свідомості Ерагона, мов дзвін. Здавалося, кожна часточка його єства відлунює у відповідь, так, наче він був інструментом, на якому бард узяв акорд. Та, незважаючи на силу відгуку, Ерагон не зміг запам’ятати слово. Воно випало з його пам’яті, залишивши по собі лиш слід свого існування і своєї сили.

Після першого слова Галбаторікс говорив ще й іще, та Ерагонові здалося, що інші слова вже не мали такої шаленої сили. Вершник був надто приголомшений, щоб розуміти їхнє значення. Коли остання фраза злетіла з уст короля, якась невидима сила схопила Ерагона, зупинивши його на півкроці. Юнак здивовано скрикнув, потім спробував поворухнутись, але його тіло було наче замуроване в камінь. Він міг лиш дихати, дивитись і говорити.

Вершник нічого не розумів. Його захист мав би впоратись із магією короля. Але ні. Зараз він ніби стояв і хитався на краю бездонної прірви.

Позаду Ерагона так само непорушно завмерли Арія, Елва й Сапфіра. Розгніваний тим, що королю вдалося так легко піймати їх, Ерагон приєднався до Елдунарі, які атакували свідомість Галбаторікса. Він відчував, що їм протистоїть сила-силенна розумів — усі дракони ревіли, шуміли й кричали, створюючи шалений безладний хор, де було чути так багато болю й скорботи, що Ерагонові хотілось вирватися звідти, аби вони не затягнули його у своє божевілля. Ці дракони були дуже сильні й такі ж великі, як Глаедр.

Вони не дозволяли прямо атакувати Галбаторікса. Щоразу, як тільки Ерагонові здавалося, що він ось-ось торкнеться думок короля, один із підкорених драконів налітав на свідомість юнака і своїм ревом змушував його відступати. Битися з драконами було важко через те, що їхні думки були дикі й розхристані. Здолати бодай одного з них було все одно що втримати за вуха скаженого вовка. Крім того, їх було багато, набагато більше, ніж тих, що Вершники сховали в Склепі Душ.

Так чи інакше, жодна зі сторін не могла здолати іншу. Тоді Галбаторікс, якого ця невидима битва, здавалось, узагалі не турбувала, сказав:

— Любі мої, вийдіть і зустріньте наших гостей.

За мить із-за трону короля вийшли хлопчик і дівчинка. Вони стали праворуч від нього. Дівчинці на вигляд було близько шести років, а хлопчику десь вісім чи дев’ять. Діти були дуже схожі між собою, і Ерагон подумав, що це, мабуть, брат і сестра. На обох біліли нічні сорочечки. Дівчинка вчепилась у руку хлопчика й наполовину сховалася за ним. Хлопчик прикрив її, хоч і сам був наляканий. Навіть під час боротьби з Елдунарі Галбаторікса Ерагон міг відчути думки дітей,