Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

всіх столицях світу, — багна сливе всюди повисихали, і Омелян з Аріною встигли того ранку пройти по городу чимало.

Коли поминали аптекарський сад, ворота були непричиненi. Омелько завів туди дівчинку, і вони всяких трав та квітів надивились, і трішки поблукали там, поки заспаний сторож не протурив їх звідти геть. Зазирнули крадькома й до царевого саду, що був тоді насупроти Кремля, по той бік річки, крізь ворота бачили прездорові загратовані клітки з хижим звіром, з левами, тиграми, вовками, що гзилися та шваргались, як навіжені. Бачили й там заморські трави та дерева, і одна квітка, схожа на троянди, що росли в саду Мелхиседека, тільки пишніша, кривавосяйна, так жарко жевріла в променях сонця, що Омелян перешугнув зненацька через ковані штахети й зірвав у государевім саду тую розу, і руки колючками скров'янив, і міг, видима річ, коли б його спіймали, за те зухвальство заплатити головою.

Він віддав тую розу Аріні, і дівчисько, хапаючись, щоб не заздрів хто краденого дива, навіть не роздивившись на цвіт, відчувши тільки пахощі, поспішило сховати квітку за пазуху, і теж покололо собі грубі від роботи пальці, покололо дитячі свої груденятка, а коли обоє, козак і маленька московиточка, побравшись за руки, хутенько почимчикували далі від царевого саду, крапельки їхньої крові на пальцях змішалися, і простодушна побігаєчка злякано скрикнула:

— Кров!

— Чого ти? — спитав Омелян.

— Кров наша змішалася…

— Та й що ж? Якась прикмета?

— Страшно стало.

— Та чого ж?

— Не знаю.

Омелько пильно подивився на неї, а коли рушили далі, сказав:

— Ходімо до Успенського собору.

— Чого так раптом?

— Може, цар на відправі.

— Хворий же!

— А коли видужав? Ходім!

I вони подались до Кремля.

18

Государ всія Русі таки був того дня на пізній обідні.

По інших церквах Москви людей тоді бувало обмаль, бо ж, як свідчив один із тих іноземців, що описували своє гостювання в Москві, «наскільки багато церков — настільки мало їх одвідують», людей по всіх храмах стояло небагацько, але ж тут, в Успенському, миру-миру зійшлося, квасолині впасти було ніде, бо кожному кортіло поглянути й на самого царя, котрий тепер від народу ховався, і на митрополита з архиреями, цікаво було московитам і співів соборного хору послухати (співати ж дозволялось тільки в церквах!), і всі товпились у храмі ближче до вівтаря. Омелян з Арінкою так і зав'язли б, не ввійшовши, в притворі, в людському тиску, коли б дівчинка не взяла чубатого свого за руку й не потягла б його крізь тугу юрбу, як голка нитку.

Опинившися в церкві, далі пропхатись вони, правда, не мали ні змоги, ні сили, і стали при вході, біля титаревого рундука, де якісь претовстенні дворяни торгували свічками.

В той гарячий день було нелегко дихати й на вулиці.

А тут, у храмі, де вікна вузенькі не відчинялись ніколи, де було повнісінько мух, де з'юрмилась не одна тисяча спітнілих мирян, припертих одне до одного, де безліч кадил безнастанно куріли ладаном, де мерехтіло множество свіч, молящі тут часом і непритомніли, але й упасти не могли, — так вони й лишались, без тями, навстоячки, підперті з усіх боків гарячими й вологими тілами, обліплені безліччю мух.

Пропхатись ближче до царя, що стояв десь там, попереду, проти вівтаря, на царському місці, котре в Успенському соборі віддавна зветься троном Мономаха, пробитись туди не слід було й думати, хоч і вирватись на майдан звідсіль вони з Арінкою вже не могли, та й голоси співаків, що гриміли з правого криласа, виводили таке близьке й знайоме, аж подих Омелянові займало, бо відправа йшла в Кремлі не в знаменському одноголоссі, а новим для Москви київським розспівом, якого Омелян не без успіху вчився в Братській школі, в Києві, куди його посилали з Мирослава по науку «для нагоди дзвонення, яко і співання церковного на криласах обох», — і тепер аж так скучив парубок за співом мусикійним, що серце на мить спинилося, завмерло тривожно та солодко, як може завмирати від пісні тільки серце щирого та вмілого музики.

Арінці руку стиснувши так дуже, аж дівча замалим не зойкнуло, Омелян поривався до криласа, але з місця рушити не міг, зав'язнувши в непроходимому тиску, де не раз бувало калічили молящих, а то й зачавлювали на смерть.

Коли у відправі дійшло до перенесення святих дарів із жертовника на престол, коли в хорі грянула, нарешті, «херувимська», Омелян так раптово напружився, наче ввесь забринів, застогнав од несподіванки, аж Арінушка, зизом поглянувши на його піднесене вгору обличчя, мало не заплакала, навіть сама не відавши — чому…

Омелько, правда, розумів, що з ним діється, бо… співали ж його власну «херувимську», яку він склав іще в Києві. Цю «херувимську» Омеляна Глека співали вже по всіх церквах на Україні, а те, що занесло якимось вітром її й сюди, солодко потрясло молодого музикотворця, і він, сам того не завваживши. став ненароком підспівувати соборному хорові (поганенькому, правда, бо патріарх всія Русі, посварившись на той час із государем, перебрався з Кремля в монастир та й забрав туди майже всіх співаків Успенського собору, що про них слава вже пішла була чи не по всій Європі), почав думкою підспівувати хорові, нечутно ворушачи пересохлими й тремтячими губами.

Аріна стиснула Омелечкові руку.

Спитала:

— Ти й цієї вмієш?

Та Омелько її не почув.

— А? Вмієш і такої?

У сонячному промінчику, що пробився до храму крізь вузьке та високе вікно, схоже на щілинку в золотому стільнику, білі коси дівчиська, мов льонок, розпушилися в пориванні, встали над голівкою сяйвом, німбом, наче у Варвари-великомучениці, мудро намальованої на стіні біля них.

— Омельку? Ну ж!?

Омелько не відповів. Бо не почув.

19

А «херувимська» (що їй у потомні часи віддавали хист не тільки Бортнянський та Білецький, а й Глінка та Чайковський, Стеценко й Леонтович), «херувимська» пливла та й пливла, як широка ріка, як Дніпро по долині.

— «Иже херувимы, тайно образующе…» — виводив хор.

А губи в Омелька ворушились без голосу, промовляючи ті ж самі слова.

— «…Пресвятую песнь припевающе…» — в повільному темпі — хвиля за хвилею спливала з криласа зграйна ріка чоловічих та хлоп'ячих голосів.

Омелян тихесенько підспівував своїй же пісні, в якій так дуже бриніла народна струя, щось дуже схоже на «Засвистали козаченьки». Розмах і політ запорозької пісні Омелян сміливо перекинув у свою прекрасну «херувимську», і ніхто блюзнірства того не помітив, і священна пісня долетіла й сюди, в Успенський собор московського Кремля, — і вже не міг там не