Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Летять безшумно чорні крила. А ніч безлика і страшна. …Погасли свічі і кадила — І в вікна глянув Сатана… «Зникає день в глухі безодні…»
Зникає день в глухі безодні, Частину мук у тьму бере. Приходить «завтра», як «сьогодні» — Давно прожите і старе. Приходить з ним печаль вмирання, Бліде горіння хмурих дум, І та ж журба, і ті ж страждання, І той же денний сміх і глум. І ті ж картини і одміни, Борьба без віри і без сил. І знов дивлюсь я на руїни, І знов блукаю між могил. І ранить день мене безкраю, І ледве меч держу в руці. В страшній поемі умираю, Де білі привиди й мерці… Незримий
Я мертво спав в страшній печері. Я спав… І враз почув у сні, Як хтось, Незримий, стукнув в двері, — Як цим, без тіла – на коні. І щось хотів мені згадати, Моє загублене оддать, — А я не міг звестися, встати, І саван смерти розірвать. І був, як мрець, в глухій печері, Де сплять потвори кам’яні. А він, Незримий, стукав в двері, І скорбно плакав по мені. І довго чулося ридання, — Але не міг проснуться я. І чув я стук його в останнє, І стук копит його коня. Не дано
Він вночі прилетить на шаленім коні І в вікно він постука залізним мечем. …Ти останнюю казку докажеш мені — І заллєшся плачем. Стане ясно тобі. Не спитаєш, як звуть. Чом вночі прилетів. І з якої землі. Лиш засвітиш свічки – і освітиш нам путь, Поки зникнем у млі.