Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

Подруга схлипнула і розмазала руками сльози.

– Коли ти повернулася від архімага, я думала, що ти про все здогадалася...

– Про що я мала здогадатися? – не зрозуміла я.

– Вони мені у той момент прислали флая...

Я почала пригадувати. Ну, звісно ж! Кхибра стояла біля вікна, злегка схиливши голову до плеча. Та я ніякого значення цьому не надала. Хіба мало хто як стоїть, що ж, у кожного на плечі по магофлаю?

– Вони сказали, що на кухні в ельфів працюють ув’язнені, лепрекони. І сказали, щоб я у будь-який спосіб завела з кимось із них дружбу... Так вийшло, що я тоді пожаліла Пузогрія... а далі... Я вдала, що сплю, і чекала, коли ти заснеш. Але ти пішла стежити за Ши-Рансою. Я швидко змоталася в підвал кухні і за допомогою магічного ключа розірвала нашийник, звільняючи лепрекона...

– Де ти його взяла?

– У гральному будинку. Туди з’явився Красунчик і дав його мені... Тебе ще не було. А потім прийшли темні... Їхній маг упізнав мене за запахом... Від мене що, так жахливо смердить?

– Ні, просто він запам’ятав твій запах... а де весь цей час ховався лепрекон?

– У моїй сумці... а потім я залишила його на станції, де малюка одразу ж забрали злодії.

Ага, якраз Клоп і уявний сліпий.

– Їм потрібно було наситити його магією. І вони зробили це. Як – це не моя справа, не знаю. Потім повісили на нього новий нашийник, щоб не надумав утекти. Перед нашим від’їздом до Курчавого, злодії знову передали мені Пузогрія...

– Але, як?!

– Шрам!.. – подруга з такою ненавистю виплюнула кличку Грондера Вікка, що я здригнулася. На зворотному шляху все й сталося. Не повіриш, але мені шкода малюка. Через здатність притягувати золото, його використали бандити...

– Тебе Треклятий катував?

– Ні, Треклятий із тата витягав магію. Катували підручні Гедеона. Таких у нього до біса. І коли мене притягли до підвалу, то насамперед закували в кайданки... а потім з’явився сам Гедеон... Я ніколи в житті не зустрічала людини страшнішої за нього... Дірлік порівняно з ним – жрець Аргіни. Він поставив навпроти мене крісло, сів із келихом вина і спокійно спостерігав за тим, як мене б’ють...

– Але навіщо, що їм було потрібно?!

– Щоб батько сказав, де перебуває твій дід...

Я прикрила долонькою рот. От стерво!

– Потім у підвал прийшов Триклятий і запропонував закрити моє джерело. Але Гедеон сказав, що воно ще й не відкрилося. Щойно відкриється, то з мене вичерпають усю магію без залишку... Ще знущалися, обзиваючи батька, що він чинить опір до останнього. Звідки в троля стільки сили?

Кхибра стиснула губи й заплакала. Я встала й обійняла подругу. Бідна Кхибра, стільки пережити!

– Я прощалася з життям, я звинувачувала себе за те, що так бридко вчинила з друзями... що зрадила коханого... Увесь цей час переді мною були ваші обличчя – твоє і Ойхільда... я навіть не сподівалася, що ви нас врятуєте... Руто, я так винна... А коли ви знайшли нас із батьком і врятували, я спочатку зраділа, а потім, подумала, що ніхто й ніколи не пробачить мене за зраду... – вона замовкла, даючи волю сльозам.

Я гладила її по голові. І згадала нашу останню ніч у Журбалінці, коли так само гладила її по голові. Кхибра мабуть хотіла щось сказати, але заради батька не змогла. Як же треба було її залякати, якщо вона перестала довіряти друзям?!

– Там, десь у підвалі ще ледве жива Ютара. З неї щодня викачують магію... Гедеон стращав, що дуже скоро дасть їй можливість востаннє скористатися джерелом. Тоді, коли вона перекинеться на звіра і саме тоді зведений брат її із задоволенням прикінчить...

– Ти Альгу говорила про це?

– Так.

– А де зараз твій батько?

– У Хіллагарі в Ойха. Він ще занадто слабкий, щоб воювати.

– Зрозуміло. – А для себе зазначила, що завдяки Гедеону до Кхибриного батька повернулася пам’ять.

– Він хотів із нами, але я відрадила. Тато ледве на ногах тримається.

– Після такого потрібно пів року до тями приходити, – погодилася я.

– А ти... Ти допомогла відкритися моєму джерелу. Ніколи б не подумала, що воно так пахне суницею... Ойх не хотів мене сюди забирати, сказав, що тут небезпечно. Але я не могла залишатися. Мені потрібно було виправдати перед тобою, перед усіма вами своє ім’я... – тролиця знову розплакалася.

Я лише продовжувала гладити її по голові, потрібно дати їй виплакатися.

– Я зрозуміла, що тебе використали...

– Але як? – крізь сльози запитала Кхибра.

– Ми стільки всього з тобою пережили... Я не могла в тобі сумніватися. Знаєш, хто тобі допоміг?

– Хто? – Кхибра відсунулася і витерла фартухом мокре від сліз обличчя.

– Єрошка! Ти пам’ятаєш його малюнки?

– Звичайно!

– Він намалював тебе! У Єрошки дар, він через малюнки бачить майбутнє. Він намалював, як ти подаєш Ойхільду меч, і твого батька, прикутого ланцюгами до стіни...