Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

Київ. Але цей факт зафіксовано в давньоруському літописі під 898 р. — тобто подія трапилась майже на 10 років пізніше після їхнього відходу в Паннонію[859]. На жаль, сучасні дослідження ще не дають можливості прояснити цю таємницю — матеріалів явно замало.

Новий союз степняків у Надчорномор’ї створили вже згадані печеніги, відомі на Заході й у Візантії як пацинаки, або ж пачінакіти, а на Арабському Сході — баджнак. У 915 р., як свідчить літопис, «придоша Печенѣзи пѣрвое на Рускую землю и створивше миръ съ Игоремъ, идоша къ Дунаю». З цього часу вони постійно підтримували з Киевом контакти. У 944 р. зі згаданим князем було укладено військовий союз проти Візантії. Імператору довелося відкупитись від об’єднаних сил слов’ян, скандинавів та кочівників. Але не завжди дії були такими злагодженими. Після невдалого болгарського походу, коли Святослав Ігорович повертався додому, візантійці і болгари повідомили про це печенігів. Вони ж засіли на дніпровських порогах і змусили втомлену боями й переходами давньоруську дружину на чолі з князем зимувати в Білобережжі. Навесні ослаблені голодом і холодом воїни не змогли прорватись крізь печенізьке оточення, а сам Святослав загинув. Зверхник кочівників Куря наказав зробити з черепа київського князя оковану золотом чашу. Цей звичай був широко відомий серед тюркомовних народів. Кочівники вірили, що таким чином переходить до них сила і мужність переможеного ворога. Сам Куря з дружиною пили із згаданої чаші для того, щоб у них народився син, схожий на Святослава.

З русько-печенізьким протистоянням пов’язані й одні з перших згадок про важливі центри Київщини — Переяслав та Білгород (нині м. Переяслав-Хмельницький та с. Білгородка). Згідно з літописним повідомленням 993 р. кочівники перейшли Сулу і стали на лівому березі р. Трубіж. Син Святослава Володимир поставив війська на іншому боці. Було вирішено, що до початку битви зійдуться до бою два воїни. Якщо переможе печеніжин — три роки його співплемінники грабують Русь, а якщо слов’янин — кочівники навіть не підходять до її кордонів. Переміг руський дружинник, а відступаючу печенізьку рать було порубано і розсіяно. За переказом, на честь перемоги на місці, де його військова дружина «переяла славу», князь поставив нове місто.

Через певний час, 996 р., боротьба відновилася знову. Печенізькі орди підходили до якогось давньоруського «града», брали його в кільце, що призводило до поступового голодування, захоплювали знесилених захисників і з полоненими та здобиччю відступали назад у Степ. Ніяких особливих пристосувань для штурму укріплень у них не було. Така ситуація склалась і під стінами Білгорода. Але його жителі перехитрили степняків. Вони з останніх запасів зварили бочку киселю та бочку сити (розвареного меду) й поставили їх в колодязі. Після цього запросили до міста печенізьких послів та почастували «підземними дарами», говорячи, що мають «кормлю в земле». Кочівники повірили в запаси їжі і на цей раз відступили, але в цілому протистояння ще тривалий час продовжувалось.

Така активність печенігів пояснюється посиленням їх військової могутності в середині X ст., коли численні орди кочували на просторах від Волги до Дунаю. Знаходячись весь час на конях чи колесах, вони були практично невловимі й приносили багато горя не тільки на Русь. Як повідомляє Константин Багрянородний, все суспільство розділилось на вісім фем (орд), очолюваних архонтами (ханами). Кожна орда складалась із 40 частин. Тобто це угруповання в своєму суспільному розвитку перебувало на етапі класоутворення, коли агресивність особливо проявляється у зв’язку з бажанням нової знаті отримувати прибутки й стверджуватись в першу чергу за рахунок військових операцій і грабунку.

Нищівної поразки кочовикам завдав Ярослав Мудрий, який зійшовся з печенігами під стінами столиці Русі 1036 р.: «Ярослав же выступи из града исполни дружину, и постави Варягы посредѣ на правѣи странѣ Кыяны, а на лѣвемъ крылѣ Новгородцѣ и сташа предъ городомъ, а Печенѣзѣ приступати начата. И поступишася на мѣстѣ, идѣже есть нынѣ святыя Софья Роуская, бе бо тогда поле вне града, и бе сеча зла. И едва одолѣвь к вечеру Ярославь, и побѣгоша Печенѣзѣ раздно»,— сповіщає Іпатіївський літопис.

Після згаданої битви печеніги стали відігравати другорядну роль, а їх чільне місце в Степу зайняли торки, відомі у візантійських хроніках як узи, а на Сході як гузи. Вони прогнали печенігів з їхніх становищ і кочів’їв та заставили основний контингент переміститись західніше (як це трапилось і з уграми). Після 1060 р. протистояння Русі й торків скінчилось. Вони разом з частиною печенігів почали пізніше перекочовувати до кордонів Давньоруської держави, але про це йтиметься нижче. Вигідні простори зайняли половці, що вперше підійшли до південноруських кордонів 1055 р. Літописець іноді вважав за необхідне давати пояснення: «половцы, рекше команы» — так їх називали в Західній Європі. В арабських і перських рукописах вони були відомі як кипчаки, а в Китаї — «цинь-ча». Давньоруська назва «половці» означає «світло-жовті» (полова — солома).

На думку С. О. Плетньової можна стверджувати, що кумани розселялись західніше Дніпра, а половці східніше, хоч обидва угруповання були досить близькими за усіма етнічними показниками. Поки що це тільки гіпотеза — більшість дослідників говорить про один народ. Вже 1060-р. половці-кумани спробували пограбувати південноруські землі. У той же час нова кочівницька спільнота являла загрозу не тільки для східних слов’ян. Візантійський автор Євстафій Солунський в XII ст. писав: «В одну мить половець близько, і ось уже нема його. Зробить наїзд і прожогом, з повними руками, хапається за поводи, підганяє коня ногами і бичем й вихорем несеться далі, як би бажаючи обігнати швидкого птаха. Його ще не встигли побачити, а він вже щез з очей». За підрахунками П. В. Голубовського, тільки на Русь половці здійснили 46 значних набігів, без запрошення їх давньоруськими князями для бойових дій проти конкурентів за той чи інший стіл (19 — на Переяславську землю, 16 — на Київську, в тому числі 12 на Поросся, 7 — на Чернігово-Сіверську і 4 — на Рязанську). Неодноразово вони були на Русі і як союзники окремих князів. Цими запрошеннями грішили не тільки чернігівські Ольговичі, про яких часто згадується в історичній літературі, але й представники інших гілок роду Рюриковичів.

Перейшовши в Причорноморський регіон, половці в першу чергу захопили найвигідніші в плані пасовиськ райони — донецькі, нижньодонські й приазовські степи. Розселення пізніше проходило й у західніших землях. На кінець XI ст. землі в основному були розділені між окремими ордами. На території України найбільш відомими є такі угруповання, як придніпровські, лукоморські, кримські половці та деякі ін. Очолювали їх відомі на Русі могутні супротивники