Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Ларрі й Ральф покинули його. Ще два дні грип наче примірявся: чи варто братися за нього? Напевне, вирішив, що варто. Потроху Стю гіршало. А цього ранку стало вже зовсім зле.

Серед усякого мотлоху в кишенях Стю виявив недогризок олівця, блокнот (усі ці організаційні елементи Вільної зони, які раніше здавалися життєво важливими, нині стали якимись дурничками) і в’язку ключів. Останніми днями він подовгу замислено дивився на ключі, повертаючись до них знову й знову, щоразу чудуючись, який сильний смуток і ностальгія оволодівають ним від того. Оце був ключ від його квартири. Ось — від шафи. Ось запасний від машини, «доджа» 1977 року, заіржавілого з усіх боків — наскільки він розуміє, вона й сьогодні стоїть перед будинком номер 31 на Томпсон-стрит в Арнетті. Разом із ключами теліпалася картонка в прозорому чохлі з адресою: «СТЮ РЕДМАН — ТОМПСОН-СТРИТ, 31, ТЕЛ. (713) 555-6283». Він зняв ключі з кільця, замислено попідкидав їх на долоні якусь мить, а тоді викинув. Останні крихти того чоловіка, яким він був, відчистилися від нього і полетіли в сухі кущі шавлії, де, напевне, так повік і лежатимуть. Він витяг картку з адресою із чохла, потім вирвав з блокнота аркуш.

«Люба Френні…» — написав він.

У листі він описав їй, що сталося до того часу, як він зламав ногу. Написав, що сподівається її побачити знову, хоча й сумнівається, що це судилося. Найбільше, на що він може сподіватися, це те, що Коджак зможе знайти дорогу додому, у Вільну зону. Він мимохідь витер сльози тильним боком руки і написав, що кохає її. «Я сподіваюся, що, оплакавши мене, ти зможеш жити далі, — написав він. — Тобі й маляті треба жити далі. Це зараз найважливіше». Він зітхнув, склав лист у кілька разів і засунув у прозору кишеньку з-під картки. Потім причепив цей конверт на кільці від ключів до нашийника Коджака.

— Хороший собака, — похвалив він його, закінчивши цю справу. — Хочеш побігати? Кроля зловити абощо?

Коджак поскакав угору тим самим схилом, з якого впав Стю, — і зник з очей. Стю дивився, як собака біжить, з гіркотою і легкою усмішкою водночас, потім узяв бляшанку з-під севен-апу, яку вчора з одного походу притяг йому на паличці Коджак. Набрав туди каламутної води з потічка. Дав постояти: земля осіла на дно. Напій вийшов несмачний, з піском, проте, як сказала б його мама, без напою було б ще несмачніше. Стю пив повільно, потроху тамуючи спрагу. Ковтати було боляче.

— От життя суче, — пробурмотів він, а потім розреготався сам до себе. Якусь мить він мацав пальцями напухлі залози на шиї, просто під нижньою щелепою. Потім ліг, поклавши перед собою ушкоджену ногу, і задрімав.

——

Він прокинувся, здригнувшись, приблизно за годину, в сонній паніці хапаючись за піщану землю. Йому снилося жахіття? Коли так, то воно й далі триває. Земля під його пальцями поволі ворушилася.

«Землетрус? Тут що, землетрус?»

На мить він ще чіплявся за думку, що то все йому примарилося, що вві сні лихоманка повернулась. Але, поглянувши вглиб яру, побачив, що земля сповзає тонкими смугами. Камінці котилися, підскакували, зблискуючи вкрапленнями слюди і кварцу перед його ошелешеними очима. І тихий, глухий гуркіт немов проштовхувався в його вуха. За мить Стю тяжко віддихувався, наче з розмитого повінню яру раптово виштовхалося все повітря.

Угорі почулося скавчання. На західному боці яру виднів силует Коджака: пес пригнувся, підібгав хвіст. Він дивився на захід, у бік Невади.

— Коджаку! — в паніці покликав Стю. Гуркіт його вжахнув: то було наче Бог раптом тупнув ногою десь неподалік у пустелі.

Коджак помчав у яр до нього, притулився до Стю і заскавчав. Стю погладив собаку по спині, він відчув, як тремтить Коджак. Йому треба було побачити це, він мав це побачити. Його охопила раптова певність: те, що мало статися, відбувається зараз. Просто зараз.

— Я піду нагору, друже, — пробурмотів Стю.

Він поповз до східного боку яру. Той був дещо крутіший, але на ньому було більше опор для рук. Останні три дні він думав, що зміг би туди вилізти, тільки не бачив сенсу. Він ховався від найгіршого вітру на дні яру, і там була вода. Тільки тепер він мав туди вилізти. Мав це побачити. Перебинтовану ногу він тягнув за собою, наче палицю. Він підтягнувся на руках і витягнув шию, щоб побачити верх. Край яру здавався дуже далеким, дуже високо.

— Ох ти ж, не виходить, — пробурмотів він до Коджака, але все одно поліз угору.

Біля дна навалило нову купу камінців від… від землетрусу. Чи що то таке було. Стю виліз на її верх і дюйм за дюймом побрався вгору схилом, спираючись руками й лівим коліном. Так він подолав дванадцять ярдів[202], а потім з’їхав на шість униз, але схопився за кварцевий виступ і далі не опустився.

— Ні, не долізу, — відсапуючись, промовив він і лишився лежати.

Полежавши десять хвилин, він знову поліз, подолавши цього разу десять ярдів. Відпочив. Знову поповз. Доліз до місця, де не було за що вхопитись, і дюйм за дюймом став просуватися ліворуч, доки знайшов опору. Коджак ішов поруч із ним, напевне, гадаючи, що ж цей дурник надумав: адже там унизу і вода, і тепле багаття.

Тепло. Жарко.

Чи це лихоманка повертається до нього? Ну принаймні його не трусить. Піт покотився його лицем і руками. Волосся, брудне, жирне, звисало на очі.

«Господи Боже мій, та я горю! У мене, мабуть, сто два — сто три градуси…»[203]

Він випадково глянув на Коджака. Десь за хвилину до нього дійшло: Коджак відсапується. Це не лихоманка або не лише лихоманка, бо Коджаку також спекотно.

Над їхніми головами раптово промчала зграя птахів, які безцільно кружляли й квилили.

«І вони відчувають. Хай там що воно, а його і птахи відчувають».

Стю знову поповз, страх додавав йому сил. Минула година, дві. Він боровся за кожен фут, за кожен дюйм. О першій дня він був лише в шістьох футах від краю[204]. Йому було видно обірвані краї асфальту над головою. Тільки шість футів, але кут дуже великий і немає за що вхопитися. Він спробував просто поплазувати, звиваючись, але з-під нього з торохтінням посипався гравій, підкладений під покриття траси, і тепер він злякався, що знову сповзе аж до дна, та ще й, мабуть, на хрін другу ногу поламає.

— Застряг, — пробурмотів він. — От, бляха, цирк на дроті. Що ж далі?

Те, що було далі, стало