Читати книгу - "Три листки за вікном"

запитувати про мою генеалогію, а тільки зирнув так, як дивиться слідчий на спійманого злодія. Я ж був мертвий, і на моєму обличчі навряд чи він щось прочитав.

– Гм, гм, – сказав він, бо вже треба було якось розрядити атмосферу.

У класі посутеніло, і попечитель наказав унести свічки. Я щез. Отак стояв, стояв, і в мент мене не стало – це сталося так нагальне, що в попечителя зметнулися брови, а рука скинулася, наче його світлість хотіли перехреститися. За кілька хвилин я вже знову стояв на тому самому місці, а сторож заносив у клас свічки. Тільки тоді його світлість рушив до кафедри, і я поспішив зіслизнути зі стільця, зволивши всістись у нього на колінах. Учні вже дописували твір, а попечитель приплющив утомлені очі. Я сидів у нього на колінах, як дама, й вільно подригував ногами. Попечитель, ясна річ, того не помічав, хоч і відчував якусь недовідому присутність.

– Ану ти, – показав він на учня з першої парти. – Читай, що написав.

Нема нічого нуднішого, як слухати читання учнів, їхні голоси тоді стають дерев'яні, здобувають козлячі інтонації, всі оті «ме-е-е!» та «е-е!», вживаються безліч носових звуків, отож те гугнявіння не могло не подіяти на його світлість, окрім того, і я, невидимий, легенько дмухав йому в обличчя, а часом і чухав під підборіддям, від чого долішня губа попечителя відвисала, а очі починали гаснути, як каганці. Нарешті моя видима половина змогла перемнутися з ноги на ногу: попечитель спав. На похвалу йому мушу сказати, що спав якраз стільки, скільки читався твір, а коли учень замовкав, миттю прокидався і засинав тільки тоді, коли чув нове бекання й гугнявіння. Видимий я теж дозволив собі при цьому передрімати, тільки з розплющеними очима, проти чого його світлість, здається, не заперечував, та й де йому було виконувати стільки справ підряд: спати, слухати учнівські твори й стежити за мною. Однак старанність він мав незвичайну, бо вислухав всіх до одного учнів п'ятого класу, після чого похвалив їх і подякував мені, на що я коротко йому вклонився. Після того він вислухав усіх учнів шостого класу, і не подумавши відпустити п'ятий клас, а коли й ці вичитали свої твори, раптом підскочив, аж ледве я встиг зістрибнути йому з колін, і кілька разів пройшовся по класу від вікна до дверей і назад.

– Молодці, молодці шостий клас! – сказав він і потиснув мені, остовпілому, кілька разів руку. Я ж був настільки розчулений від того, що, доки читав сьомий клас, відчував тепло долоні його світлості, а невидима моя половина вже не зважилася на святотатство і не сідала попечителю на коліна, а скромно примостилась у кутку на підлозі, бо тільки в такий спосіб я міг посприяти половині видимій, якій доводилося все ще стовбичити.

Була глибока ніч, коли дочитали свої твори учні сьомих класів. Попечитель так само западав у сон і виринав із нього; учні, окрім тих, хто готувався до читання, спали й собі, як і видимий я, тобто сиділи нерушними стовпцями, вирячували широко розплющені очі, але життя в тих очах не було. Сприяло загальному сну й однотонне бубоніння читців, хоч дехто з кращих учнів старався читати і з поетичними підвиваннями. Але це, здається, не дуже подобалося попечителю, права брова його тоді ламалася, і учні, цей надчутливий інструмент, миттю улягали волі цієї брови, тобто починали читати так, щоб не тривожити дрімки його світлості.

Від сьомого класу попечитель прийшов у захоплення, він почав не ходити, а бігати од вікна до дверей, а тоді розцілував кількох учнів, а серед них і одного цілковитого телепня, відтак обійняв і мене, остовпілого, сказавши:

– Я вам цього ніколи не забуду!

Учням він оголосив, що коли хто з них при вступі в університет матиме якісь потреби, хай, не соромлячись, звертається просто до нього.

У такий спосіб ми були достойно винагороджені, я відчув щасливий настрій і твердо поклав собі в подяку його світлості делікатно навчити учнів, щоб вони й не подумали звертатись у своїх потребах до нього – навряд чи це щось корисне їм принесло б, а роздратувати його світлість могло б непомірне. Тим часом я кланявся попечителю і побіг проводжати його аж на вулицю, де покірно чекала на князя карета.

– Ви той учитель, – сказав він мені милостиво, – яких я завжди ставлю в приклад. Чудово, чудово виховали ви своїх підопічних. Я дуже задоволений, а, повірте, не скрізь маю таку втіху, коли ревізую гімназії.

Я послужливо відчинив його світлості дверці карети, і він готувався вже сховатись у чорній отхлані, коли ж щось згадав і спустив ногу з приступки.

– Послухайте, як ви назвали своє прізвище?

– Сатановський, ваше-ство! – витягся я в струнку.

– Гм, дивне прізвище. Звідки ви його взяли?

– Таке прізвище носив мій благочестивий родитель, – відрапортував я. – Власне, мій дід був Сотановський, але в угоду великоруській вимові він змінив «о» на «а».

– Щось у ньому є трохи теє… неблагозвучне, – клацнув пальцями попечитель. – Якесь у нього неприємне звучання, ви не знаходите?

– Як вам буде завгодно, ваша світлість! – покірливо відповів я.

– Такий зразковий учитель – і таке прізвище! Змініть його, бо це перешкоджатиме вам у кар'єрі.

Я схилився в поклоні, хоч у нутрі в мене починала виникати незбагненна затятість. Попечитель сховавсь у кареті, вже гукнув візниця, і коні рвонули зі шкільного подвір'я, а я раптом учинив таке, на що ніколи, може, не зважився б раніше – я різко махнув ногою, наче давав кареті під зад…

Після від'їзду попечителя, мене викликав до себе директор.

– Скажіть, чим ви зачудували його світлість? Він вами настільки захоплений, що мені аж незручно стало: наче зразковий стан гімназії не моя заслуга, а ваша.

Ковнірчук був настроєний благодушно і жартував. Я розвів руками.

– Всі мої старання йшли на те, щоб у його світлості склалося добре враження про гімназію, – сказав я поважно. – А це в моїх інтересах.

– Ну, звісно, й у ваших. Сідайте й прочитайте цей папір. Переді мною лежало підписане й пронумероване подання до нагород. Окрім мене, там були записані Ленсаль таМіхневич.

– А Міхневича за що? – спитав я здивовано.

– З християнського милосердя, – відказав з усмішкою директор. – Дуже він потратився на ремонт квартири, а сталося це, по-моєму, завдяки вам.

Я промовчав, Охоцька розповіла йому й про це.

– Не думайте, що я не ціню вашої служби, – сказав Ковнірчук. – Коли зуміли так захопити його світлість, у вас і справді щось є. Я, правда, сам того не помічав,