Читати книгу - "Чорний дім"

Ти стримуєшся і стримуєшся, але вони все одно врешті-решт напрошуються, доводять, що цього їм і треба — як ті малі засранці в Чикаґо. — Він витягує лезо ножиць із голови Жоржетти й витирає начисто об блузку на її плечі.

Згадка про одного чи двох таких малих засранців у Чикаґо посилає мурашки вниз вздовж його члена, який починає тверднути в бахматих старих штанях. Прив-віт! О… магія ніжних спогадів. Хоча, як ми бачили, Чарльз Бернсайд іноді насолоджується ерекцією уві сні, але коли він не спить, таке буває дуже рідко, можна навіть сказати, не буває ніколи, і в нього закрадається бажання, щоб скинути штани і подивитися на що він здатен. Але якщо прокинеться Єркса? Він подумає, що Жоржетта Портер, чи принаймні її тіло, пробудила в Берні давно жевріючу хіть. Цього йому не хотілося б — аж ніяк. Навіть монстр має гордість. Краще він піде в кабінет Живчика Макстона і сподівається, що його молоток не опуститься, не забивши цвяха.

Берні ховає ножиці за ремінь на спині й висмикує мокру сорочку, відтягуючи її від тіла. Він човгає ногами вздовж коридору відділення «Маргаритка», перетинає порожній вестибюль і підходить до відполірованих до блиску дверей з мідною табличкою: «ДИРЕКТОР ВІЛЬЯМ МАКСТОН». Берні шанобливо відчиняє двері, і в пам’яті спливає образ давно померлого десятирічного хлопчика на ім’я Герман Флаглер, також відомого як «Пустун» — образ однієї з його перших жертв. Пустун! Ніжний Пустун! Ці сльози, ці ридання від насильницької болі і задоволення, ця покірність від повної безпорадності: тьмяна «кірка бруду» на колінах і тендітних плечах. Гарячі сльози, цівка сечі з його маленького наляканого бутончика.

Живчик не подарує йому такого блаженства, але можна бути впевненим, що щось таки буде. У будь-якому разі Тайлер Маршалл лежить зв’язаний і чекає у Чорному Домі у цілковитій безпорадності.

Чарльз Бернсайд уперто просувається через маленьку кімнату Ребекки Вілас без вікон, бліді сіднички Пустуна з глибокими ямками спалахують у його пам’яті. Він кладе руку на наступну клямку, деяку мить непорушно стоїть, щоб заспокоїтись, і безшумно повертає ручку. Він прочиняє двері саме настільки, щоб побачити, як Живчик Макстон, єдиний монарх у цьому королівстві, кулаком підперши голову, нахилився над столом і жовтим олівцем робить нотатки на двох стосах документів. Сліди посмішки пом’якшують зморшки навколо його рота, у вологих очах помітний легкий блиск, метушливий олівець бігає між двома стосами паперу туди-соди, роблячи невеличкі відмітки. Живчик, радо поринувши у свою роботу, навіть не помітив, що він уже не сам, аж доки гість не зайшов усередину і не зачинив двері ногою.

Коли двері зачиняються, Живчик здіймає погляд на несподіваний сюрприз і вдивляється у фігуру перед собою. Його ставлення одразу змінюється на хитру неприємну добросердечність, яку він вважає роззброювальною.

— Хіба там, звідки ти родом, не стукають у двері, містере Бернсайд? Просто отак вдираються?

— Просто отак вдираються, — каже гість.

— Пусте. Правда в тому, що я хотів поговорити з тобою.

— Поговорити зі мною?

— Так. Може, ти зайдеш? Сідай. Боюсь, у нас можуть виникнути проблеми, і я хочу оцінити можливості.

— О, — каже Берні. — Проблема. — Він відтягує сорочку, що прилипла до грудей, і, човгаючи ногами, йде вперед, залишаючи позаду себе значно тьмяніші сліди, тож Макстон їх не бачить.

— Сідай на стілець, — каже Живчик, показуючи рукою на стілець перед столом, — піднімай кнехт і розслабся. — Цей вислів прийшов від Френкі Шелбарґера, співробітника кредитного відділу «Першого Фермерського банку», який часто каже так на місцевих торгових зустрічах, і хоча Живчик Макстон навіть не уявляє, що таке кнехт, сам вислів йому подобається. — Старий, нам треба поговорити щиро.

— О, — каже Берні і сідає, через ножиці його спина неймовірно пряма. — Щиро.

— Так, це ідея. Агов, у тебе мокра сорочка? Так і є! Ми не можемо цього допустити, старий друже, — ти можеш застудитися і померти, а цього не хочеться жодному з нас, чи не так? Тобі потрібна суха сорочка. Давай подивимось, що я зможу зробити.

— Не переймайся, клята мавпо.

Живчик Макстон підводиться і заправляє сорочку. Після слів Берні застигає на місці. Він оговтується, посміхається і каже:

— Ані руш, Чикаґо.

Хоча згадка про рідне місто породжує відчуття холодку по спині, та Бернсайд нічого не відповідає, коли Макстон проходить повз край столу і перетинає кабінет. Він бачить, що директор залишає кімнату. Чикаґо. Де жили і померли Пустун Флаглер, Семі Хутен, Фред Броґан і всі інші, Господи, благослови їх. Ці соломинки, ці травинки такі брудні, такі прекрасні, такі привабливі. Зі своїми посмішками, зі своїми криками. Вони були схожими на білих дітей з брудних завулків. Неймовірну білизну їхньої шкіри вкривала кірка бруду, і підозріла білизнá міської бідноти скоро зникала зовсім. Тонкі кісточки лопаток стирчали, неначе хотіли пробитись крізь тонкий шар плоті. Старий член Берні ворушиться і напружується, неначе згадує витівки минулих років. «Тайлер Маршалл, — наспівує він собі, — милий, маленький Тай, ми розважимось трохи, перш ніж віддамо тебе босу, так, так, безперечно, так, так».

Позаду нього хряскають двері, будячи його від еротичних мрій, але його старий жеребець не спить, він у повній бойовій готовності, нахабний і зухвалий, як у далекі славетні дні.

— У вестибюлі нікого немає, — висловлює невдоволення Макстон. — Та стара баба, як там її звати, Портер, Жоржетта Портер, пішла на кухню набивати щоки, можу закластися, а Буч Єркса міцно спить на стільці, то що, я мав обшукувати кімнати, щоб знайти суху сорочку?

Він великими кроками проходить повз Берні, розводить руками і падає у своє крісло. Це все спектакль, але Берні бачив і кращі. Живчик не може залякати Берні, навіть якщо знає кілька речей про Чикаґо.

— Мені не потрібна нова сорочка, — каже він. — Підтирайло.

Живчик відкидається в кріслі й закладає руки за голову, він посміхається: цей пацієнт таки справжній дивак.

— Гаразд, гаразд. Не треба обзиватися. Ти більше мене не надуриш, старий, я не куплюсь на твої альцгеймерівські витівки. Фактично, ніколи і не куплявся.

Він милий і спокійний і випромінює впевненість картяра з чотирма тузами. Берні усвідомлює, що Живчик просто створений для шахрайства та шантажу, і це робить даний момент ще чарівнішим.

— Хоча я маю тобі сказати, — веде далі Живчик. — Ти дурив усіх, враховуючи мене. Треба бути неймовірно дисциплінованим, щоб удавати останню стадію хвороби Альцгеймера. Незграбно