Читати книгу - "Трилогія смерті"

class="p1">Крамлі висадив мене й забрався геть.

Я обернувся, щоб поглянути на здоровенний фасад пагоди.[131] Дев’ять відсотків усього китайського, дев’яносто від Граумана і дещиця від Сіда.

Подейкують, що він був коротуном, ледь не карликом, восьмим ґномом у царині ліліпутського кіно, і з цих чотирьох футів заввишки вирвалися на-гора кіноролики, пісні до фільмів, Конг, який волає на Емпайр-Стейт, Колман[132]у Шангрі-Ла, друг Гарбо,[133] Дітріх,[134] і Гепберн,[135] галантерейник Чапліна,[136] партнер по гольфу Лорела й Харді,[137] хранитель вогню, людина, яка берегла у пам’яті минуле десятка тисяч осіб… Сід був тією людиною, котра виливала бетон, збирала увігнуті та плоскі відбитки підошов, яка випрошувала й отримувала автографи на асфальті.

Тепер я обініж стояв на потоці скам’янілої лави, де примари пройдешнього залишили по собі сліди у вигляді розміру взуття.

Я перевів погляд на туристів, які тихцем приміряли свої стопи до огрому зацементованих відбитків, злегка усміхаючись.

Оце так церква, подумав я. Та тут парафіян більше, аніж у соборі Святої Вібіани.

— Реттіґан, — прошепотів я. — Ти тут?

Розділ двадцятий

Як уже йшлося, Констанс Реттіґан була володаркою найменших ніжок у Голлівуді, а може, навіть у всьому світі. Туфельки їй шили у Римі й двічі на рік доставляли повітряними шляхами, адже старі просто-таки на очах танули від шампанського, що проливали безтямні залицяльники.

Маленькі стопи, витончені пальчики, крихітні туфельки…

Її відбитки, залишені на бетоні Граумана ввечері двадцять другого серпня тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятого року, слугують тому підтвердженням.

Дівчата ринули примірятись, але зрештою ловили себе на думці, що їхні стопи мають грубезний і жалюгідний вигляд проти цих відбитків, тому в розпачі йшли звідтіль.

І ось я тут, сам-самісінький, розгулював зовнішнім двором Граумана серед чудернацької ночі, єдиним місцем у мертвому, не захороненому Голлівуді, де приторговували мріями й отримували відшкодування.

Юрма зникла з поля зору. Я вловив відбитки Констанс десь за двадцять футів оддалік. І оторопів.

Річ у тім, що низькорослий чолов’яга, зодягнутий у чорне напівшинелеве пальто і фетровий капелюх, передній край якого був натягнутий на самісінькі брови, тільки-но крокував по відбитках Реттіґан.

— Господи Ісусе, — вихопилося з моїх уст, — вони збіглися!

Чолов’яга устромив очі в землю на свої крихітні туфлі. Чи не вперше за сорок років чиїсь стопи влізли у сліди Реттіґан.

— Констанс, — шепнув я.

Чолов’яга стенув плечима.

— Якраз за тобою, — вдруге тихесенько мовив я.

— Ти один із них? — прорізався голос з-під довгокрисого темного капелюха.

— Один із кого? — запитав я.

— Ти — втілення Смерті, що ганяється за мною?

— Я лишень друг, який прагне зарадити.

— Я чекала на тебе, — вчувся голос; утім, ноги виструнчено і непорушно залишалися на відбитках Реттіґан.

— Що б це мало означати? — запитав я. — Навіщо шукати вітру в полі? Ти налякана чи то просто водиш за носа?

— Чому так кажеш? — поцікавився потаємний голос?

— Ти ба, — почав я, — може, це все ніщо інше, як дешевий трюк? Казали, нібито ти збираєшся увічнити на папері своє життя і потребуєш людину, яка могла б підпомогти. Якщо розраховувала на моє сприяння, тоді даруй, я пас. І без того важливих справ доста.

— Що важливіше за мене? — почав маліти голос.

— Нічого, але чи насправді Смерть полює на тебе, а чи, може, тобі забаглося нового життя, про яке хіба Господу відомо?

— Чи є щось краще, ніж бетонна усипальня дядечка Сіда? Отутечки усі імена, а під ними геть нічого. Запитуй далі.

— Ти наміряєшся розвернутися до мене обличчям?

— І тоді не зможу розмовляти.

— Невже задум полягає у заклику прийти на поміч і докопатися до істини у твоєму минулому? Всього-на-всього треба довідатися, чи твоя скриня з коштовностями наполовину повна, чи напівпорожня? Це хтось інший зоставив червоні позначки у Книзі мертвих, а чи то твоїх рук справа?

— Ясна річ, хтось інший. З якого дива мене збирав страх, як гадаєш? Хочеш почути, до чого ці всі позначки, зроблені червоним чорнилом? Я мала до них навідатись, аби вивідати, кого давно нема серед нас, а хто ще доживає останні дні. Тебе коли-небудь переповнювало відчуття, що все навколо зазнає краху?

— Тільки не навколо тебе, Констанс.

— Ісусе Христе, так! Бувало, лягаєш спати Кларою Боу,[138] а прокидаєшся Ноєм, який захлинається горілкою. Від мого обличчя хіба що слід позостався, чи не так?

— Дивовижний слід.

— Хай там як… — Реттіґан глипнула на Голлівудський бульвар. — Колись сюди здійснювали паломництво справжні туристи, не те що тепер. Куди не глянь, тільки рвані сорочки. Усе згинуло, парубче. Венеційський пірс пішов під воду, від тролейбусів теж знаку не залишилося, «Голлівуд і Вайн»[139] туди ж… Чи було це все насправді?

— Колись було. Коли в «Коричневому казанку»[140] завішували стіни карикатурами Гейбла і Дітрих, а метрдотелями були російські князі. Роберт Тейлор і Барбара Стенвік[141] ганяли на родстерах. «Голлівуд і Вайн»? Ти осідав тут і пізнавав, яка на вигляд чиста радість.

— Наскільки дивовижно ти розмовляєш… Не хотів дізнатися, де носило Мамцю?

Її рука сіпнулась. А тоді витягла з-під поли пальта газетні вирізки. Я вловив дві назви — Каліфія і Маунт-Лоу.

— Мені вдалося там побувати, Констанс, — вирвалось у мене, — на старого звалилася копа газет і розчавила його. Святий Боже, скидалося на те, що він помер від розлому Сан-Андреас.[142] Як на мене, хтось пнув стоси. Не скажеш, що то гідне поховання. Як щодо Королеви Каліфії? Скотилася зі сходів. А, і ще: був у твого брата, священика. Ти теж до усіх трьох забігала, чи не так, Констанс?

— Я не повинна відповідати.

— Нехай. Тоді дозволь мені поставити інше питання. Ти собі подобаєшся?

— Ти про що!?

— Ось дивись. Я собі подобаюся. Звісно, я не втілення досконалості, заради Бога, ні, але я ніколи не заманив у ліжко ні душі, якщо знав напевне, що комусь буде від цього непереливки. Безліч чоловіків сказали би на моєму місці: забавляйся, живи на повну! Але то аж ніяк не про мене! Навіть, коли це все подається на тарілочці. Грішків у мене не набилося в купу, тож і нічні жахіття не часто докучають. Авжеж, не без того, були часи, коли я дитиною щодуху мчав до бабці, обганяв її і виривався вперед на кілька кварталів, тож вона добиралася додому, ридма ридаючи. Досі не можу собі цього вибачити. А ще якось лупнув свого собаку, раз, правда, одначе лупнув. Мене це донині діймає, хоча й сплило відтоді тридцять років. Не