Читати книгу - "Порох із драконових кісток"

Як все це можна знищити? Адже можна, правда ж?

Пан Клеменс продув свою люлечку, не дивлячись, запхав до кишені.

— Подалі від людей, на пустир якийсь чи на поле. Приїхали, зарили; згори ще колодами привалити. Чи прив’язати це лайно до каменя: у сумку скласти, закрити і прив’язати. Тоді довше пробуде під землею. А про знищити — забудьте.

— Зачекай, діду, але ж… якщо, припустимо, спалити? Чи кинути у кислоту?

— Газети минулорічні кидай он у кислоту, осячі гнізда чи старі свої щоденники. І до речі, щоб більше мій кисіль на такі дурниці не марнував, експериментаторе. А щодо кісток… навіть і не думайте. Сам я не бачив, пощастило — але чув достатньо.

Чепурун поклав останнього зуба до своєї сумки, наглухо затягнув змійку.

— Ну слухайте, — сказав, — все-таки ми не в середні віки живемо. У часи науки. Не може такого бути, щоб кістки нічого не брало, самі поміркуйте. Інакше за ці століття їх би стільки накопичилося в усіх країнах!.. Щось із ними стається, якось їх можна… якщо не знищити, то знешкодити чи що.

— Це ідея! — підхопив Стефан-Миколай. — Будь-яка речовина піддається трансмутаціям і, отже, якщо її неможливо розщепити, то принаймні перетворити напевно вдасться!

Пан Клеменс раптом підхопився і ляснув долонею по столу:

— Досить! Розгулялися! По-твоєму, це гра?! Задачка із підручника?! Ти знаєш, скільки людей згинуло…

Обличчя його спотворилося, налилося червоним, очі палали. Ніколи Марта не бачила пана Клеменса таким — і судячи з очманілого Стефана-Миколая, не вона одна.

— Негайно виносьте це сміття з дому! Але ж — заждіть-но, заждіть!..

Він вискочив з кімнати, ледве не перевернувши візок із холодним уже обідом. Повернувся, змахуючи затиснутими в кулаці купюрами. Помітно шкутильгав і не звертав на це жодної уваги, хоча зазвичай намагався триматись.

— Скільки вони можуть коштувати? Адже питання у грошах, чи не так? Ну, чого мнетесь, госсподи, нічого в тому такого немає. Тримайте, тримайте! Щоби навіть спокуси не виникало, чуєте! Вважайте, ми уклали угоду: я придбав їх у вас. І заплатив за те, щоб ви відвезли цей непотріб… ну от, припустимо, на міське звалище і закинули в одну із тамтешніх ям. Так, у вашому випадку це, мабуть, найкращий варіант. Це ви зумієте, напевно.

Пролунав стукіт у двері — і старий гаркнув, не обертаючись:

— Ні, Мар’яно, у нас все гаразд, нам нічого не потрібно! Займайтесь своїми справами!

— А ти… — тихо вимовив Стефан-Миколай. — Ти із нами не поїдеш?

Дід постояв, розгубленим, м’яким рухом розтираючи лівою долонею груди.

— Ні, — сказав нарешті, — не поїду. Вибачте, дітки. Якось я трошки притомився сьогодні. Тільки вас затримуватиму.

Він стрепенувся, підніс догори вказівного пальця:

— До речі, про «затримувати». Якщо раптом трапляться заборзі єгері, ти, любий мій, негайно телефонуй батькові. Жодних розмов, нічого — одразу сказав їм, чий син, — і використовуй право на дзвінок. Ні в кого з тих засранців не стане духу відмовити, можеш мені повірити. Ну, чого завмерли? Уперед, впораєтесь — повернетесь, нагодую святковою вечерею. А бутерброди вам зараз Мар’яна загорне, я простежу.

* * *

Досі трохи очманілі, з бутербродами в кишенях, Марта із хлопцями спустились у двір, і тут Чепурун сказав:

— Стоп.

— Просто читаєш мої думки, — пробурмотів Стефан-Миколай.

Чепурун поглянув на нього із подивом, наче не розумів, як в принципі після всього, що сталося, можна зубоскалити.

Марта, до речі, теж не розуміла.

— Ви справді зібралися їхати на звалище? Ні, серйозно?

— Ми взяли гроші, — нагадала Марта. — Угода є угода.

Купюри, які дав їм пан Клеменс, вони перерахували в ліфті; менше, ніж заплатив би Губатий, але набагато більше, ніж вони могли вторгувати, враховуючи все, що сталося сьогодні.

— Та до чого тут… — відмахнувся Чепурун. — Я не про гроші. Але на звалище нам через півміста пертися. По-перше, я голодний. По-друге…

Він найнахабнішим чином витяг і почав розгортати бутерброди. Стефан-Миколай, утім, його в цьому навіть випередив; Марті тільки й лишилося, що приєднатися до них.

Їли на ходу; рушили вниз по Курганній до зупинки, затримались лише біля кіосків, взяти собі по чаю.

— «По-друге», — нагадала Марта.

— Звалище не вихід, — відповів замість друга Стефан-Миколай. — Не сьогодні, принаймні. Якщо ми дали слово, треба дотримуватися по-чесному. А в нас із собою тільки частина знахідки.

— Ох… Поле біля Чурян? Слухайте, я зовсім забула: його наче збираються на днях зжати! От просто сьогодні-завтра!

— Тож нема чого зволікати, їдьмо! Заберемо залишки, а завтра все закопаємо. Що би там дід не казав, ти їх все-таки знешкодила, хоч якось. За кілька днів із ними нічого не станеться.

Чепурун пив чай, із недовірою поглядаючи у небо.

— Слухайте, — сказав, — але ж збирається на дощ. І потім — ну добре, тут ви маєте рацію, жодного сенсу полишати ті кістки на полі. Але ці куди ми подінемо? От до завтра — куди? Стеф відпадає, Марта теж — якщо за гаражами стежать, не вистачало тільки з кістками туди прийти. Я теж не варіант, самі розумієте. І що тепер?

Стефан-Миколай ковтком допив свою порцію, зім’яв стаканчик і жбурнув в урну:

— «Що»? Та, мабуть, підемо до школи. Ми ж сьогодні там толком і не були, хіба так можна?

Перш ніж йому встигли відповісти, Стеф уже розвернувся і дратуюче неквапливою ходою рушив у двори. Коли його наздогнали і, захлинаючись від обурення, спробували напоумити, — тоді й виявилося, що він із останніх сил стримується, аби не розреготатися.

Потім він, звичайно, все їм пояснив. І справді довелося йти до школи — ідея ж була геніальною.

Ну а коли із цим розібралися — рушили до Чурян.

Цього разу вирішили без велосипедів, часу і так було обмаль. У тісній, задушливій маршрутці якраз повертався із місцевих базарчиків десант перекупок. У проході стояли порожні відра, обмотані хустками козубці, бідони; пахло сиром, свіжими ягодами і грибами. Одні перекупки дрімали, привалившись плечем до вікна чи закинувши голову, трохи схрапуючи на труских поворотах. Інші — наче не вистачило їм дня на ринку — ділилися плітками. Втім, як збагнула Марта, тут були із різних селищ, поїздка перетворювалася для них у щось на зразок читання місцевої газети.

— …і кажу: що ж ти, кажу, до мене цією своєю собачою мовою? Ти ж умієш по-людськи… ну, вона вся така аж сполотніла, чуєш, і відповідає…

— …кожному, отже, по горнятку-самовару, дуже корисна штука, кинув всіляких обрізків, залив водою та ввімкнув. Ну і обираєш: кашу там, суп якийсь, котлети. А воно все зварить, супертехнології, отже, двадцять перше століття!..

— …так, живого, присягаюся! І не тільки я, он на позатому тижні Каська Русікова ходила в Чаплине урочище, то примчала вся зелена, очиська отакущі. Віддихалася трохи і давай шепотіти: білий, бабуню, білий і височенний, мов твоя жирафа, і ріг кручений, схожий на дзьоб. Хутро до колін, ратиці на чашки