Читати книгу - "Колір магії"

А тепер мені кортить це перевірити.— Він зробив випад.

Ринсвінду пощастило відбити удар, після чого він відсмикнув руку, наче ужалений; від другого удару він ухилився геть випадково, а за третім разом меч пройшов крізь його мантію і дістав грудей на рівні серця.

Щось брязнуло.

Тріумфальне гарчання застрягло у Візела в горлі. Він витягнув меч і ще раз шпигонув чарівника, що був напівживий від жаху і провини. Знову почувся брязкіт, і з подолу мантії почали сипатися золоті монети.

— Ти, значить, стікаєш золотом — не кров’ю? — прошипів Візел. — Цікаво, чи в твоїй обідраній бороді теж заховане золото, ти, дрібний...

Тільки-но він замахнувся, щоб нанести чарівникові останній удар, як невиразне світло, що ставало дедалі яскравішим на порозі «Тріснутого барабана», замиготіло, потьмяніло, а тоді виверглося ревучою вогняною кулею, від чого стіни шинку випнулися назовні, а дах викинуло в повітря на сотню футів уверх, перш ніж пробити його бризками розпеченої до червоного черепиці.

Візел збентежено дивився на збурене полум’я. Тим часом Ринсвінд стрибнув. Він проскочив під рукою, в якій злодій тримав меча, і мимовільно описав таку бездарну дугу своїм власним клинком, що той спершу повалив злодюгу долілиць, а тоді вискочив з чарівникової руки. Небо сипало іскрами і розхлюпувало бризки розпеченого гасу, а Візел тим часом, потягнувшись обома руками у грубих рукавицях, ухопив Ринсвінда за шию і повалив його на землю.

— Це ти зробив! — заверещав він. — Ти і твоя облудна скриня!

Його великий палець перетиснув Ринсвіндові горло.

— Ну ось і все, — подумав чарівник. — Втім, куди б я не потрапив, там не може бути ще гірше, аніж тут...

— Перепрошую, — сказав Двоцвіт.

Ринсвінд відчув, що затиск послабшав. А Візел вже потрохи підводився з виразом лютої ненависті на лиці.

Тліюча жаринка впала чарівникові на щоку. Він похапцем змахнув її і так-сяк зіп’явся на ноги.

Двоцвіт тепер стояв позаду Візела, чий гостролезий меч тепер впирався вістрям злодію у його ж поперек. Очі Ринсвінда звузились. Він шаснув рукою в складки мантії, а за хвилю вийняв її звідти, затиснуту в кулак.

— Не рухайся! — попередив він.

— Я це правильно роблю? — занепокоївся Двоцвіт.

— Він каже, що проштрикне твою печінку, якщо ворухнешся, — Ринсвінд дозволив собі вільний переклад.

— Сумніваюся, — відповів Візел.

— Парі?

— Ні.

Візел напнув м’язи, щоб розвернути себе лицем до туриста, та Ринсвінд виявився прудкішим — метнувшись уперед, він зацідив злодію в щелепу. Якусь мить Візел приголомшено витріщався на нього, а тоді м’яко перекинувся в багно.

Чарівник розтиснув кулак, що пік, мов ошпарений, і з тремтячих пальців вислизнув клуночок із золотими монетами. Він поглянув на злодія, що розпростерся біля його ніг.

— Сили небесні! — зітхнув він.

Він підвів очі до неба і зойкнув — за комір впала ще одна жаринка. Язики вогню гасали дахами будівель по обидва боки вулиці. Повсюди довкола них люди викидали з вікон своє майно і силкувалися вивести із задимлених стаєнь очманілих коней. Ще один вибух із розжареного до сліпучо-білого вулкану, яким тепер був «Барабан», висадив у повітря камін, і мармурові кахлі з нього тепер сипалися їм на голови.

— Найближче звідси — до Супротилежної брами! — Ринсвінд намагався перекричати тріщання дерев’яних балок, що завалювалися під натиском вогню.

Схопивши Двоцвіта за руку, він потягнув його за собою по вулиці, хоч той і впирався.

— Мій Багаж...

— До дідька твій багаж! Залишишся тут ще хвилю — і підеш туди, де багаж тобі не знадобиться! Ходімо! — загорланив Ринсвінд.

Доки вони підтюпцем пробігли через натовп переляканих людей, що теж покидали це місце, чарівник встиг нахапати повні легені холодного ранішнього повітря. Його щось бентежило.

— Я переконаний, що всі свічки загасли, — мовив він. — Як же тоді загорівся «Барабан»?

— Не знаю, — простогнав Двоцвіт. — Це жахливо, Ринсвінде. А ми так добре з ними порозумілися, справді.

Ринсвінд зупинився, ошелешений, і якийсь утікач наштовхнувся на нього з розгону, вилаявся і помчав далі.

— Добре порозумілися?

— Так, знаєш, така приємна ватага — щоправда, були певні труднощі через мову, але вони охоче прийняли мене в свою компанію, та вони би просто образилися, якби я відмовив — дуже привітні, як на мене...

Ринсвінд хотів було його виправити, а тоді зрозумів, що не знає, як почати.

— Це буде ударом для Товстопуза, — продовжував Двоцвіт. — Та він був завбачливий. Я досі маю те рину, яке він мені заплатив як першу страхову премію.

Ринсвінд не знав, що означає слово «премія», але його голова працювала швидко.

— Ти за-страхі-вив «Барабан»? — спитав він. — Ти заклався з Товстопузом, що він не згорить?

— Так, звісно. Стандартна оцінка. Дві сотні рину. А чого ти питаєш?

Ринсвінд повернувся, подивився на вогонь, що горів чимраз ближче, і задумався, яку частку Анк-Морпорка можна було придбати за двісті рину. Чималеньку, вирішив зрештою. Однак, не тепер, зважаючи на те, як швидко поширюється вогонь...

Він зміряв туриста поглядом.

— Ти... — почав було він і затнувся, шукаючи в пам’яті найпаскудніше слово тробійською мовою; щасливі маленькі тробійці таки не вміли по-справжньому лаятись.

— Ти, — повторив він. На нього знову хтось налетів, ледве не зачепивши його закинутим за плече лезом. Ринсвінду врешті-решт увірвався терпець.

— Ах, ти ж (такий-сякий з мідним кільцем у носі, котрий полоще ноги в чані з водою на вершині гори Раруаруага під час сильної грози і горлає, що Алогура, Богиня Блискавки, обличчям не ліпша за гнилий корінь юлоравги[31])!

— Я ЛИШ РОБЛЮ СВОЮ РОБОТУ, — сказала постать і пішла собі.

Кожне слово впало на нього, наче гранітна плита; більш того, Ринсвінд чомусь подумав, що він був єдиний, хто чув ті слова.

Він знову схопив Двоцвіта за барки.

— Вшиваймося звідси! — прогримів він.

Один із цікавих побічних ефектів пожежі в Анк-Морпорку стосується тієї самої страхів-кум, яка покинула терени міста через зруйнований дах «Тріснутого барабана» і — після того, як її далі підхопив висхідний потік теплого повітря і заніс високо в атмосферу дискосвіту, — повернулася на землю через декілька днів і за кілька тисяч миль звідти, осівши на кущ юлоравги на острові племені троб. Простодушні, веселі остров’яни згодом почали вшановувати її як божество, на чималу потіху їхніх більш досвідчених сусідів. За дивним збігом обставин, кількість опадів та