Читати книгу - "Маленький світ"

Форо припав до землі, крізь щілину побачив, що миска вперлася не у що інше як у поріг будинку.

Обережно піднявши свою схованку хлопці застрибнули на дерев’яний поріг. Він складався усього з однієї сходинки, і мав широку площу перед дверима. Йти стало легше, але й коту стало легше штовхати. Миска відлітала у бік після кожного його удару, а емби падали, ледве встигаючи відскакувати від гостри х пазурів. Здавалося це не скінчиться ніколи.

— Тею, вибач друже, але здається це кінець…

Форо був брудним і червоним, весь час падав та знову підводився.

— Зачекай, не здавайся. Ми щось вигадаємо!

— Авжеж, тільки що? Якщо він дужче вдарить по мисці вона перекинеться.

Раптом вони відчули, що знову у щось вперлися. Далі йти було неможливо, а кіт все бив лапою штовхаючи миску з боку в бік.

— Що вухастий, їсти хочеш? — почувся голос господаря. — Зараз, зачекай! — він відчинив двері, і вигукнув: — Еммо, збери щось поїсти коту, він зголоднів, навіть сам тобі миску проштовхав. Ти чуєш, Еммо?

— Так, тату, — почувся у відповідь притихлий голос дівчини.

Господар пішов, а за кілька хвилин Емма вийшла за поріг. Вона знервовано роздивлялася двір у пошуках ембів та нічого не бачила. Порожня пачка від цигарок плавала по воді у невеликій калюжі. Збоку будівлі вийшов батько. На очі у Емми знову набігли сльози. Помітивши суворий погляд батька, швидко опустила очі у пошуках котячої миски. Вухастий тим часом покинув своїх бранців, і зачувши їжу терся об її ноги. Емма присіла та однією рукою перекинула брудну миску. Перелякані емби стояли перед нею, вже навіть не знаючи на що чекати. Дівчина так зраділа, побачивши їх що мало не скрикнула.

Вхопила їх рукою, і метнулася у хату витираючи сльози.

— Ви живі, яка ж я рада! Я мало не вмерла від думки, що ви втопилися у калюжі.

— А ми мало не вмерли від того ненажерливого кота! — вигукнув Форо. — Жахливішої тварини у житті не бачив!

— Краще б загинули, — ледве вимовив Тей.

— Чому, все буде добре! Головне ви живі, а далі ми все зробимо, щоб врятувати твою сестру. Повір мені, я не побоюся навіть батька.

— Я тобі вірю, вибач Еммо, але ми обидва загубили свої фляги з росою. Я навіть не помітив коли це сталося.

— Святі небеса! Я теж не помітив. Тею вони там десь лежать, тільки б не відкрилися, бо все витече…

Форо затих прикривши рота рукою. Вмить ця думка стисла серце, і стало страшно. Пробки справді були не міцними, від удару могли випасти. Якщо так і сталося, набрати росу ще раз вони б не змогли. Квітка вже відцвіла.

— Фляги у дворі, я обов’язково знайду їх, як тільки батько поїде. Десь через годину він їде у ліс по дрова, у нас буде досить часу знайти фляги. А потім я відразу віднесу вас до лісу.

Хлопці були геть засмучені і знесилені. Робота, зроблена для них Еммою та Дарком, була втрачена. Життя Сіди висіло на тонесенькій волосинці. Тей з відчаєм картав себе за цю необачність. Він підняв очі на Емму і зрозумів, що вона теж помітно хвилюється. Невже всі зусилля марні і повернутися доведеться з порожніми руками?! Він дивився на її червоні вологі очі та набряклі від сліз щоки. Стало нестерпно шкода дівчину, дуже хотілося пригорнути її до себе та втішити. Він підійшов до Емминої руки, і лагідно погладив її по шкірі. Самому собі здавався таким безсилим та нікчемним як ніколи.

— Еммо, ми принесли тобі стільки клопоту, що я навіть слів не доберу, щоб якось висловити тобі свою вдячність.

Емма посміхнулася і торкнулася його кінчиком пальця.

— Я так зріднилася з вами, що згодна на будь-які випробування. А зараз зловила себе на думці, що залюбки б пішла з вами у Ембіру. Тільки б не лишатися більше тут.

— Ти не хочеш бути поряд з батьком? Ти його не любиш?

— Мабуть люблю, та його неможливо любити. Він дуже злий. На всіх: на мене, на людей, на весь світ. Я не можу так жити.

— Чому він так ставиться до тебе? Адже батьки це найрідніші люди, вони вчать дітей жити та продовжуються у їхньому житті. Радіють за них, коли старіють.

— Не всі батьки однакові. На жаль. Скільки я себе пам’ятаю — він завжди був таким. Тому мама від нього пішла. Зустріла чоловіка і забрала мене, щоб почати нове життя. Вона завжди хотіла для мене кращої долі. Батько після того зовсім ніби сказився. Він ледве не вбив її тоді. Ми жили у чужому будинку, але почувалися набагато краще, ніж у своєму. Але тихе життя продовжувалося не довго. Мама захворіла і померла. Той її чоловік привіз мене знову сюди. Я не хотіла, але вибору не було. Батько навіть після смерті маму ненавидів. Тепер весь час звинувачує мене у тому, що я така ж як і вона — втечу з дому з першим ліпшим чоловіком. Він навіть не розуміє наскільки він правий. Я б так і вчинила та чоловіка, якому я змогла б довіритися ще не зустрічала. Тому вкотре знову повертаюся до цього будинку. Мені вже ненависне це місце, далеко від людей з вічними докорами батька.

Вона опустила очі і Тей помітив яка туга та самотність промайнула в них.

— Дивні ви, люди. Замість того щоб приносити радість своїм найближчим та найдорожчим — робите їх життя нестерпним. Твій батько теж нещасливий. Злість щастя не приносить. Але він міг змінитися заради тебе, і вам обом було б добре.

Раптом Емма спохватилася, через вікно вона побачила батька, який йшов до будинку. Вона швидко взяла кухлик і перекинувши накрила ним ембів. Та батько до будинку не увійшов. Вона лише почула як ляснув засов на дверях. А потім бачила у вікно як він від’їжджає. Тільки-но бричка сховалася за деревами, Емма відразу метнулася до столу і випустила хлопців з під кухлика.

— Ну ось, він поїхав. Зачинив двері на засов, щоб я не вийшла.

— А як же ти тепер вийдеш надвір? — скрикнув Форо, згадавши про фляги.

— Не переймайся, в мене є ще один хід. Знаючи свого батька я його давно вже зробила. Тільки користуюся ним не часто, щоб він не помітив. У моїй кімнаті відчиняється вікно. Хутко залазьте у кухлик!

Хлопці заскочили у середину, і Емма понесла їх з собою у кімнату. Там вона обережно зняла з вікна дерев’яну раму, яка тільки з виду здавалася міцно