Читати книгу - "Королі і капуста"

і всякі темні людці, хабарники; знають і концесіонери-іноземці. Я примушую уряд тримати своє слово. Коли людині пообіцяли посаду, вона її одержує. Коли іноземний капітал купує концесію, він дістає те, чого йому треба. У мене тут монополія на чесність — і жодної конкуренції. Якби полковник Діоген прийшов сюди із своїм ліхтарем, він би мав мою адресу за дві хвилини. Грошей це дає не бозна-скільки, але зате справа певна, і вночі спиш спокійно.

Таку промову виголосив нам з Генрі Гомер П. Меллінджер. А трохи згодом здобувся ще й на таке зауваження:

— Хлопці, сьогодні ввечері я влаштовую суареВечірку (франц.). для цілої банди найвизначніших тутешніх жителів, і мені потрібна ваша допомога. Ви принесете з собою вашу лузалку для кукурудзи, щоб вечірка була схожа на вечірку. Передбачається одна важлива справа, але її поки що не слід розголошувати. Я вже багато років страждаю від того, що немає з ким гульнути, немає перед ким похвастати. Інколи мене обсідає така туга за батьківщиною, що я охоче віддав би всі свої привілеї й прибутки, аби тільки хоч одну годину провести в Нью-Йорку, замовити собі на Тридцять Четвертій вулиці кухоль пива та сендвіч з ікрою, постояти й подивитись, як проходять повз тебе трамваї, понюхати, як пахнуть смажені горіхи у фруктовій крамничці старого Джузеппе.

— Чудова ікра, — сказав я, — буває в кафе Біллі Ренфро, на розі Тридцять Четвертої та...

— Істинна правда, — перебиває Меллінджер. — І якби ви мені сказали, що знаєте Біллі Ренфро, я б чортзна-що вигадав, аби тільки зробити вам приємність. Біллі грав зі мною в одній футбольній команді у Нью-Йорку. От чоловік, який ні разу не покривив душею! Я тут зробив собі бізнес із чесності, а він — навпаки — втрачається заради неї. Carrambos! Іноді мені страшно обридає ця країна. Тут усе наскрізь прогнило. Від президента до останнього батрака на кавових плантаціях, усі тільки й думають, як би утопити один одного й зідрати шкуру зі свого приятеля. Досить погоничеві мулів зняти бриль перед яким-небудь урядовцем, як той уже вважає себе народним кумиром і готується заварити революцію, скинути уряд. Серед усякої чорної роботи, яку доводиться виконувати особистому секретареві, є й така: пронюхувати про подібне й вчасно натискати на гальмо, щоб революції не встигли попсувати фарбу па державній власності. Для цього я й приїхав у це запліснявіле прибережне містечко. Тутешній губернатор та його банда готують повстання. Імена змовників мені відомі, й усі вони запрошені на сьогоднішній вечір до Г. П. М. послухати грамофон. Таким чином я зберу їх докупи, а потім усе в нас піде за програмою.

Ми сиділи втрьох за столиком у пивниці Всіх Святих. Меллінджер підливав нам вина, й вигляд у нього був заклопотаний. Я роздумував.

— Це хитрий народ, — сказав він трохи неспокійно. — їх фінансує один закордонний каучуковий комбінат, і кишені в них набиті грішми для хабарів. Мені осточортіла ця оперетка, — каже Меллінджер. — Хочеться понюхати, як пахне Іст-Рівер, і знову надіти підтяжки. Інколи мені кортить покинути цю службу, але — чорт би забрав мене! — я все ж таки пишаюсь нею, мов дурень. «Он іде Меллінджер, — кажуть у цих місцях. — Por Dios!Клянусь богом (іспап.). Його не купиш і за мільйон!» Я хотів би захопити цю характеристику в Нью-Йорк і показати коли-небудь Біллі Ренфро. Саме це й піддає мені стійкості, коли я бачу жирну дичину, якою легко можна заволодіти, варто тільки подати знак... І відмовитись від свого способу. Зі мною погані жарти, присягаюсь богом! І вони знають це. Свої гроші я заробляю чесно й зразу ж витрачаю. Але настане час, буде в мене капітал, і тоді я повернусь додому і їстиму ікру разом з Біллі. Сьогодні ввечері я покажу вам, як треба поводитися з цією продажною бандою. Я покажу їм, хто такий Меллінджер, особистий секретар, де в нього лице, а де виворіт!

Тут у Меллінджера затремтіли руки, й він розбиває стакан об шийку пляшки.

А я собі думаю: «Ну, білий чоловіче, коли я не помиляюсь, то ти вже накинув краєчком ока на підкладений тобі ласий шматочок!»

Того вечора, як домовлено, ми з Генрі принесли грамофон у глиняний будиночок на брудній боковій вуличці, зарослій по коліна травою. Ми опинились у довгастій кімнаті, освітленій чадними гасовими лампами. Там було багато стільців, а в глибині кімнати стояв стіл. Меллінджер був уже на місці; він ходив по кімнаті, дуже стурбований, жував сигару за сигарою, випльовував їх і кусав ніготь на великому пальці лівої руки.

Незабаром почали сходитися запрошені на концерт. Вони прибували двійками, трійками й цілими мастями. Шкіра у них була найрізноманітніших відтінків — від недавно обкуреної пінкової люльки до вакси, якою чистять лаковані черевики. Вони були надзвичайно ввічливі й просто не тямились від щастя сказати сеньйорові Меллінджеру «добрий вечір». Я розумів їхню іспанську мову — два роки я працював біля насоса в мексиканській срібній копальні й усе пам’ятав, але не подавав знаку.

Їх уже зібралось душ із п’ятдесят, і всі посідали, коли в кімнату залетіла й сама матка вулика, губернатор. Меллінджер зустрів його на порозі й провів на почесне місце. Коли я побачив цього латинця, я зрозумів, що список Меллінджера, особистого секретаря президента, вже вичерпаний. Це був високий, пухкий чоловік калошного кольору, з очима, як у старшого лакея в готелі.

Меллінджер без запинки пояснив кастільським наріччям, що в нього душа мало не вискочить від радості й що він може показати своїм шановним друзям найвизначніший винахід Америки, чудо нашого століття. Генрі зрозумів натяк і поставив шикарну пластинку з духовим оркестром — і так почалось гуляння.

Губернатор трохи кумекав по-англійськи, і коли музика захарчала і обірвалась, він каже:

— Д-дуже гарно. Gr-r-r-raciasСпасибі (іспан.). американським джентльменам за такий прекрасний музика.

Стіл був довгий, і ми з Генрі сиділи в одному його кінці, під стіною. Губернатор сидів у другому кінці. Гомер П. Меллінджер стояв збоку. Я щойно подумав, як же Меллінджер візьметься до своєї справи, коли доморослий талант несподівано сам відкрив засідання.

Цей губернатор тільки й думав про повстання та політику. Здавалось, він був готовий на все й тільки ждав свого часу. Він був сама увага й безпосередність. Він поклав руки на стіл, а обличчям обернувся до секретаря.

— Сеньйори американці розуміють іспанську мову?— питає він по-своєму.

— Ні, не розуміють, — відповідає