Читати книгу - "ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло"

зі звичною ефективністю, з огляду на готовність підозрюваного співпрацювати. Офіцер Боб наглядав за Ґаббі, коли Джо обговорював з нами, як пройшов перший арешт.

Я думав, що це зайняло трохи забагато часу, зважаючи на те, що ми мали заарештувати ще вісьмох. Однак телеоператор хотів, щоб усе тривало якомога повільніше, аби він знайшов кращий ракурс для зйомки, тому що для хорошого сюжету необхідно кілька гарних епізодів арештів. Ми погодилися, що наступне затримання можна провести ще повільніше і дати йому можливість зняти всі епізоди, але потім, — незалежно від якості зйомки, — на першому місці буде експеримент, і арешти будуть пришвидшені. За півгодини ми заарештували лише Уїттлоу. З такими темпами ми витратимо на арешти цілий день.

Я розумів, що співробітництво поліції залежить від присутності преси, тому боявся, що після закінчення зйомки вони не захочуть продовжувати арештовувати наших «в’язнів». За цією частиною експерименту можна було тільки спостерігати, і я знав, що успіх її перебігу залежить не від мене. Тут багато що могло піти не так, і здебільшого я це передбачав і намагався цьому запобігти. Але завжди траплялись неочікувані події, які могли б зіпсувати навіть найкраще продумані плани. У світі (чи то у «полі», як кажуть соціологи) занадто багато непередбачуваних випадковостей. У цьому й плюс лабораторних досліджень: експериментатор відповідає за все. Досліджувані перебувають під впливом дослідника. Це як пересторога в посібнику з проведення допитів поліцейськими: «Ніколи не допитуйте підозрюваного або свідка у нього вдома, доставте його в поліцейський відділок: тут допит проводити легше за відсутності звичної обстановки і браку соціальної підтримки. Крім того, вам не доведеться турбуватись через незаплановані перешкоди».

Я обережно намагаюся натякнути поліцейському, щоб рухався швидше, але Білл знову і знову просить зняти ще один план у ще одному ракурсі. Джо зав’язав Ґаббі очі. Нарешті форму 01-6 Бюро карного розшуку та ідентифікації заповнено, всю необхідну інформацію записано, відбитки пальців знято, залишається лише сфотографувати затриманого. Ми хотіли це зробити на полароїд у нашій в’язниці — сфотографувати всіх ув’язнених уже в їхній уніформі, щоб заощадити час. Ґаббі пройшов через увесь процес реєстрації без жодних коментарів і емоцій. На першу і єдину спробу пожартувати Джо різко кинув йому: «Ти тут умний, да?». Тепер він сидить у маленькій камері попереднього затримання в поліцейському відділку з пов’язкою на очах, самотній, безпомічний, запитуючи себе, навіщо він вплутався в це все і чи взагалі це того варте. Його втішає тільки те, що якщо все стане занадто важко, то його батько і двоюрідний брат — державний адвокат — витягнуть його звідси, розірвавши контракт.

«ХРЮ-ХРЮ, СВИНІ ВЖЕ ТУТ»

Наступний сценарій арешту розігрався в маленькій квартирі Пало-Альто.

«Даґу, чорт, прокидайся, це поліція. Одну хвилинку, будь ласка, він уже йде. Ти б штани вдягнув, чи що».

«Поліція? Типу як поліція? Чого вони від нас хочуть? Так, Сюзі, не переживай, поводься спокійно, ми не зробили нічого, у них нема ніяких доказів. Дай мені поговорити з цими свинями. Я знаю свої права. Ці фашисти нам нічого не зроблять».

Боб помітив, що з цим хлопцем можуть бути проблеми, тому вирішив застосувати тактику дружнього переконання:

«Ви містер Даґ Карлсон?»

«Я, і що?»

«Мені шкода, але вас підозрюють у порушенні статті 459 Кримінального Кодексу — крадіжка зі зломом, — і я повинен забрати вас до відділку для реєстрації затримання. Ви маєте право зберігати мовчання, ви маєте...»

«Проїхали, я знаю свої права, я ж не просто так коледж закінчив. Де ордер на мій арешт?»

Поки Боб думав, як тактовно вирішити цю проблему, Даґ почув бомкання дзвонів сусідньої церкви. «Неділя!» Він і забув, що сьогодні неділя!

Він сказав собі: «Ага, в’язень? Значить, гра почалась? Ну ок: я вступав до коледжу не для того, щоб стати свинею-ментом, але якогось дня мене могли заарештувати по-справжньому — наприклад, минулого року, коли я брав участь у страйку в Келі. Я інтерв’юеру сказав — Гейні, здається, його звали, — я роблю це не заради грошей чи досвіду, бо вся ця затія здається мені дурацькою, і я не думаю, що з цього щось вийде. Але я хочу зрозуміти, що робити, коли на мене тиснутимуть як на політичного в’язня».

«Я сміюся, коли згадую те їхнє дурне запитання: “Оцініть імовірність того, що ви зможете продовжувати участь у в’язничному експерименті протягом двох тижнів, за шкалою від 0 до 100”. Я кажу — сто відсотків, це як раз плюнути. Це ж не справжня в’язниця, а лише імітація. Якщо мені не сподобається, я просто вийду з гри і піду. Цікаво, як вони сприйняли мою відповідь на питання: “Чим би ви хотіли займатися через десять років?” Ідеальне заняття, яким я хочу зайнятись і яке, я сподіваюся, допоможе змінити світ у майбутньому, — це революція».

«Хто я? чим я унікальний? Як вони сприйняли мою просту і пряму відповідь: “Для релігійних я — атеїст. Для «нормальних» — фанатик. За політичними переконаннями я — соціаліст. З погляду психічного здоров’я — здоровий. З екзистенційно-соціальної точки зору я розколотий на частини, дегуманізований, відчужений — і не надто цим переймаюся”».

Сидячи з зухвалим виразом обличчя на задньому сидінні патрульної машини, Даґ розмірковував про утиски бідних, необхідність відібрати владу в капіталістів і військових, які захопили все в цій країні. «Бути в’язнем добре, — думав він. — Усі захопливі революційні ідеї походять із тюремного досвіду». Він відчував спорідненість із одним з «братів тюрми Соледад» — Джорджем Джексоном, чиї листи йому так подобалися. Даґ знав, що в солідарності всіх пригноблених ховається сила, яка здатна довести революцію до успіху. Можливо, цей маленький експеримент стане першим кроком у тренуванні його розуму й тіла для можливої боротьби проти фашистів, які правлять Америкою.

Офіцер, який реєстрував дані Даґа, геть-чисто ігнорував його зухвалі коментарі. Зріст, вага та відбитки пальців були успішно зафіксовані. Він був весь поглинутий роботою. Джо легко водив кожним пальцем, отримуючи чіткий відбиток навіть тоді, коли Даґ намагався утримувати руку нерухомо. Даґ був трохи здивований, наскільки сильним був поліцай, — а може, він сам просто трохи ослаб від голоду, бо ж сьогодні ще не снідав. Ця похмура процедура викликала у хлопця трохи параноїдальну думку: «А раптом ці стенфордські пацюки дійсно передали мене справжнім поліцейським? Який я дурний, що так багато їм про себе розпатякав. Тепер вони використають інформацію проти мене».

«Гей, мусор! — гукнув Даґ своїм високим голосом. — Скажи мені ще раз, у