Читати книгу - "Червоний Дракон"

наказав поліції, аби вони в жодному разі не розраховували на те, що мають у запасі ще двадцять пʼять днів – до наступної повні, 25 серпня.

На ранок 31 липня, за три години після того, як Парсонз надав опис, на телефонних перемовинах між поліцією Бірмінгема й Атланти та Кроуфордом у Вашингтоні було ухвалено рішення: розіслати ветеринарам зведення, три дні прочісувати райони з начерком художника, а вже потім пустити інформацію в мас-медіа.

Протягом трьох днів Ґрем разом із детективами Атланти тупотіли тротуарами й показували начерк родинам, що мешкали по сусідству з Лідсами. Обличчя на начерку було зображено дуже схематично, але вони сподівалися знайти людину, яка зможе його доповнити.

Копія Ґрема вкрилася по краях брижами через спітнілі руки. Часто до людей було важко достукатися. Уночі він лежав у своєму номері, присипавши тальком шкіру, подразнену потом, і подумки крутив цю проблему, мов голограму. Він заохочував відчуття, що виникає напередодні розгадки. А воно все не приходило.

Тим часом мешканці Атланти встигли чотири рази підстрелити (і один раз смертельно) родичів, що пізно поверталися додому. Збільшилася кількість погроз телефоном, а «вхідний» кошик поліцейського управління заповняли порожні підказки. Відчай ширився, мов грип.

Під кінець третього дня з Вашингтона повернувся Кроуфорд і зазирнув до Ґрема. Той саме сидів у номері й знімав змоклі шкарпетки.

– Спекотна робота?

– Візьми зранку нарис – і побачиш, – відповів Ґрем.

– Ні, сьогодні ввечері все оголосять по телебаченню. Ти цілий день ходив?

– Там у них між дворами на автівці не проїдеш.

– Так і думав, що з нарису нічого не вийде, – сказав Кроуфорд.

– І що ж я, в біса, мав робити?

– Усе, що можеш, ось і все, – Кроуфорд підвівся, збираючись іти. – Інколи важка праця правила мені за наркотик, особливо після того, як я кинув пиячити. Тобі, мабуть, теж.

Ґрем злився. Звісно, Кроуфорд був правий.

Ґрем з природи мав схильність до прокрастинації і знав це. Колись давно, у школі, він компенсував це швидкістю. Але тут була не школа.

Існувала ще одна повинність, і про неї він міркував уже кілька днів. Можна чекати, поки не доведеться бігти до неї з відчаю, за кілька діб до повного місяця. Або можна зробити це зараз, коли це ще може принести користь.

Він хотів почути ще одну точку зору. Дуже дивний погляд, який він має поділити, світобачення, яке він мусить віднайти після теплих років на островах Кіз.

Аргументи клацали, мов коліщатка на американських гірках, коли вагончик підходить до першого довгого спуску, а там, нагорі, Ґрем схопився за живіт і промовив це вголос:

– Мені треба побачити Лектера.

7

Доктор Фредерік Чилтон, директор Балтиморської державної лікарні для психічно хворих злочинців, обійшов свій стіл, аби потиснути руку Ґрему.

– Учора мені телефонував доктор Блум, містере Ґрем… чи краще називати вас доктором Ґремом?

– Я не доктор.

– Приємно було вчора поспілкуватися з доктором Блумом, ми вже цілу вічність знайомі. Беріть той стілець.

– Дякую, що допомагаєте нам, докторе Чилтон.

– По правді, я інколи почуваюся Лектеровим секретарем, а не наглядачем, – сказав Чилтон. – Сам обсяг його кореспонденції завдає багато клопоту. Мабуть, серед деяких дослідників вважається модним із ним листуватися – я сам бачив ті листи на факультетах психології, у рамочках, – і певний час здавалося, що геть усі аспіранти в нашій галузі хочуть провести з ним бесіду. Радий співпрацювати з вами, звісна річ, і з доктором Блумом.

– Я маю поговорити з доктором Лектером без зайвих свідків, якщо таке можливо, – сказав Ґрем. – Можливо, після сьогоднішньої зустрічі в мене виникне потреба знову з ним побачитися чи звʼязатися телефоном.

Чилтон кивнув:

– Почну з того, що доктор Лектер лишатиметься в камері. Це без винятків єдине місце, де його можна тримати без перев’язів. Одна стіна камери становить подвійний бар’єр, що виходить у коридор. Я накажу поставити там стілець, а також екран, якщо забажаєте. Мушу попередити, аби ви не передавали йому жодних предметів, окрім паперу без скоб і скріпок. Ніяких швидкозшивачів, олівців чи ручок. У нього є власні ручки з м’яким стрижнем.

– Імовірно, мені доведеться показати йому певні матеріали, аби заохотити до розмови, – сказав Ґрем.

– Показуйте що хочете, тільки якщо це буде м’який папір. Документи передасте через висувну тацю для їжі. Нічого не простягайте йому та не приймайте від нього крізь барʼєр. Документи він може повернути через ту саму тацю. Я наполягаю. Доктор Блум і містер Кроуфорд запевнили мене, що під час процедури ви дотримуватиметесь правил.

– Дотримуватимусь, – відповів Ґрем, починаючи підводитись.

– Знаю, що вам уже кортить перейти до справи, містере Ґрем, проте спочатку мушу дещо розповісти. Це вас зацікавить. Здається, попереджати вас щодо Лектера нема потреби – вас, поміж усіх. Але він дуже легко закрадається в душу. Відтоді, як його сюди доправили, він кілька років зразково поводився й створював враження, наче співпрацює під час терапії. У результаті, а то було за колишнього керівництва, охорона почала трохи розслаблятися в його присутності. Увечері 8 липня 1976 року він поскаржився на біль у грудях. У медпункті з нього зняли перев’язи, аби легше було робити електрокардіограму. Один санітар вийшов із кабінету покурити, другий на секунду відвернувся. Медсестра була спритною та сильною. Примудрилася зберегти собі одне око. Може, вам буде цікаво поглянути.

Чилтон дістав із шухляди стрічку ЕКГ й розправив її на столі. Указівним пальцем він простежив за шпичастою лінією.

– Ось тут він спокійно собі лежить на кушетці. Пульс сімдесят два. Тут він схопив медсестру за голову й тягне вниз на себе. Тут його вже вгамував санітар. Він, до речі, не пручався, хоч санітар і вибив йому плече. Не помічаєте нічого дивного? Пульс жодного разу не перевалив за вісімдесят п’ять. Навіть коли він виривав їй язика.

Чилтон нічого не зміг зчитати з обличчя Ґрема. Він похилився на спинку стільця й зчепив пальці під підборіддям. Руки в нього були сухі й лискучі.

– Знаєте, коли Лектера вперше піймали, ми вирішили, що він дасть нам виняткову можливість дослідити чистісінького соціопата, – сказав Чилтон. – Нечасто вдається схопити одного такого живцем. Лектер такий розсудливий, такий сприйнятливий, мав психіатричну практику… і він серійний убивця. Здавалося, він відкритий до співпраці, і ми подумали, що він стане вікном до цього виду відхилення. Гадали, будемо, як Бомонт, що вивчає систему травлення на шлункові Сент-Мартіна29. А сталося так, що зараз ми розуміємо його не