Читати книгу - "Сліпобачення"

спільне з рештою цивілізованого світу.

— Загалом, не проти. Просто мені здається, що багато зусиль витрачається нінащо, розумієш?

— Не для мене, — вона всміхнулася. — У реальності сексуальні партнери не відретушовані. Мають потреби й запити, які неможливо прибрати. Як дорікати комусь, хто, маючи вибір, каже всьому цьому «ні, дякую»? Лишається тільки дивуватися: як наші батьки взагалі могли бути разом хоча б певний час?

Лишається дивуватися, чому вони це робили. Я відчував, що все глибше вгрузав у крісло, обмірковуючи дивне, нове для мене відчуття. Челсі щось казала про посилений дофамін. Певно, вся річ у цьому.

Не соромлячись і не кокетуючи, жінка нахилилася вперед. Вона ні на мить не розривала візуального контакту в довгохвильовому мороці. Я відчував цитриновий запах феромонів і хімікатів, що линув від її шкіри.

— Але якщо вивчиш основні рухи, у цьому є і свої переваги, — сказала вона. — У тіла довга пам’ять. І ти ж усвідомлюєш, що під твоїм правим вказівним пальцем немає підзарядника, Сірі?

Я поглянув. Виявляється, я трішки витягнув ліву руку, щоб торкатися вказівним пальцем однієї з панелей. Правою рукою я здійснював такий самий рух, хоча й не бачив цього: вказівний палець марно торкався порожньої поверхні столу.

Я забрав руку.

— Легкий двосторонній тік, — зізнався я. — Тіло мимоволі прагне діяти симетрично.

Я чекав на жарт або, принаймні, на вигнуту дугою брову.

Челсі просто кивнула й продовжила свою думку.

— Якщо ти у грі, то я також. Ніколи раніше не мала справи із синтезистом.

— Можна просто — з жаргонавтом. Я не гордий.

— Ти завжди знаєш, що потрібно сказати, — вона схилила набік голову. — Отже, твоє ім’я. Що воно означає?

Розслаблений. Ось воно що. Я почувався розслабленим.

— Не знаю. Просто ім’я.

— Ні, це не дуже добре. Якщо ми збираємося якийсь час обмінюватися слиною, тобі потрібне ім’я, яке щось означає.

Як я збагнув, ми таки збираємося. Я й оком не встиг кліпнути, а Челсі вже все вирішила. Я міг би спинити її просто зараз, сказати, що це кепська думка, і вибачитися за непорозуміння. Але після цього були б ображені погляди, скривджені почуття і, зрештою, провина, адже якщо мене це не цікавило, якого біса я взагалі сюди приперся?

Вона здавалася милою, тож я не хотів її ображати.

«Зовсім ненадовго, — казав я собі. — Для досвіду».

— Гадаю, я називатиму тебе Лебедем, — сказала Челсі.

— Як такого білого птаха? — уточнив я. Трішки претензійно, але могло б бути й гірше.

Вона похитала головою.

— Як чорну діру. Лебідь Х-1.

Я насупився, але насправді чудово зрозумів, що саме вона мала на увазі: темний щільний об’єкт, який всмоктує світло й руйнує все на своєму шляху.

— Ну, бляха, красненько дякую. Чому?

— Не скажу напевне. Є в тобі щось темне, — знизала вона плечима й подарувала мені розкішну широку усмішку. — Але не відразливе. Дозволь мені здійснити маленьку корекцію — і все мине.

Потім Паґ трохи збентежено визнав, що мені, можливо, варто було сприйняти ці слова як застереження. Вік живи, вік учись.

Лідери — то фантазери з атрофованим інстинктом самозбереження і повним нерозумінням, що все проти них.

Роберт Джарвік

Наш розвідник падав на орбіту, спостерігаючи за Беном. Ми рухалися за ним, по тій самій траєкторії, відстаючи на кілька днів. І не робили більше нічого: сиділи у череві «Тезея», поки система закачувала телеметрію у наші імплантати. Незамінні, надважливі, критично необхідні… З таким самим успіхом на початковому етапі нас міг би замінити баласт.

Ми перетнули релеївську межу Бена. «Тезей» примружився і в тьмяному емісійному спектрі помітив заблукалий елемент гало із сузір’я Великого Пса — пошматовані рештки якоїсь давно зниклої галактики, що перетекла в нашу та безмір мільйонів років тому була поглинута і розчавлена нею, наче звір на автотрасі. Ми наближалися до чогось, що виникло за межами Чумацького Шляху.

Зонд пішов по дузі вниз та вглиб, підлетів достатньо близько, щоб покращити різкість у хибному кольорі. Поверхня Бена висвітлилася киплячим парфе висококонтрастних смуг на тлі кришталево чистого неба. Там щось виблискувало: тьмяні іскри серед безмежжя похмурих хмар.

— Блискавки? — припустив Джеймс.

Шпіндель похитав головою.

— Метеорити. Мабуть, поблизу дуже багато каміння.

— Не той колір, — заперечив Сарасті. Фізично вампіра з нами не було. Підключений до Капітана, він сидів у своєму наметі, однак завдяки КонСенсусу міг перебувати будь-де на кораблі.

Дані морфометрії текли у мої імплантати: маса, діаметр, середня щільність. Бенова доба тривала сім годин дванадцять хвилин. Навколо екватора за півмільйона кілометрів над поверхнею хмар розростався масивний акреаційний диск[46], що більше скидався на бублик, ніж на кільце: можливо, перетерті на порох трупи місяців.

— Метеорити, — ошкірився Шпіндель. — Казав же, не?

Схоже, він мав рацію; з наближенням більшість гострих, як голки, іскор розмазувалися у яскраві ефемерні дефіси, що покреслили собою атмосферу. Ближче до полюсів смуги хмар мерехтіли темнавими спалахами електрики.

Слабке радіовипромінювання досягало піку на 31 та 400 метрах. Зовнішні шари атмосфери обтяжені метаном та аміаком; удосталь літію, води, окису вуглецю. У пошматованих клекотливих хмарах гідросульфід амонію сполучається з лужно-галоїдними кристалами. У верхніх шарах — нейтральні лужні метали. Тепер навіть «Тезей», хоч і перебував на віддалі, міг усе це вловити, але наш розвідник був досить близько, аби розгледіти деталі. Перед собою він бачив уже не диск. Апарат пильно вдивлявся у темну випуклу стіну з бурхливих шарів червоного та коричневого з розмитими плямами антрацену та пірену.

Один із міріадів метеоритів обпалив своїм інверсійним слідом обличчя Бена прямо перед нами; на мить мені здалося, що в центрі спалаху я навіть побачив крихітну пилинку, але екран раптово посмугували статичні перешкоди. Бейтс тихо вилаялася. Картинка попливла, а потім стабілізувалася, коли зонд підвищив голос на інший рівень спектру. Нездатна перекричати довгохвильовий шум, система заговорила за допомогою лазера.

І все одно сигнал затинався. Передбачалося, що з націлюванням променя через мільйони нестабільних кілометрів не виникне жодних проблем; наші відносні траєкторії були прорахованими параболами, наше взаємне розташування можна було визначити будь-якої миті. Однак інверсійний слід вистрибував і крутився на екрані так, наче промінь постійно раз за разом збивали з прицілу. Розжарений газ розмив деталі. Я сумнівався, що навіть на абсолютно чіткому зображенні людському оку було б за що зачепитися. Та менше з