Читати книгу - "Герої (не)війни"

class="p">— Я нічого їм не сказав, але ви собі не уявляєте, що я пережив. Уперше за чотири місяці можна було не боятися, Уперше за чотири місяці я зітхнув вільно.

Вибратися з окупованої території допомогла журналістка. Саша подзвонив на Херсонщину матері, повідомив, що живий. І одразу подався до «айдарівців». З наміром знову одягнути військову форму.

За місяць він уже був у строю. На передовій. І знову поранення. Знову госпіталь. Цього разу, щоправда, вже свій — в Ірпені.

Увечері в палату познайомитися з новоприбулими пораненими прийшла жінка, яку медсестра відрекомендувала як «Юліана, волонтер». Юля втомлено усміхалася, запитала, що потрібно, сказала, що все буде добре, і по черзі обняла кожного. Саша, відчувши тепло цих обіймів, міцно обхопив жінку і… довго не відпускав.

— Я аж знітилася, — сміється Юліана. — Ще подумала: «Що це з ним? Напевно, дуже самотній». Навіть розповіла потім мамі. І коли наступного разу відвідувала госпіталь, то вже думала про нього, хотіла побачити. Заходжу в палату, а він спить.

Поранений спав дуже міцно. Наступна зустріч відбулася аж за кілька днів. Саша почувався добре, жартував, вирішив провести Юлю до виходу. І на прощання раптово сказав: «Виходь за мене заміж!» Юля знову нервово засміялася — не сприйняла це серйозно. «Я не жартую. Подумай добре. Чекатиму на відповідь», — уже без посмішки сказав Саша.

За кілька днів повернувшись після процедур до палати, він знайшов там записку, підписану: «Твоя майбутня дружина». А вже за тиждень «майбутня дружина» запросила Сашу додому на обіцяний давно борщ і знайомила зі своєю мамою і донькою від першого шлюбу. Щойно сівши на диван, Саша заявив матері: «Я люблю вашу доньку і хочу з нею одружитися». Юліана знову сміялася, сміялася і її 13-річна дочка:

— Круто, я буду свідком на весіллі мами!

— Від мами чекала чого завгодно, — каже Юліана. — Що вона втратить свідомість або почне кричати. Але вона залишалася спокійною і серйозною: «Якщо ви любите одне одного, то це правильне рішення».

Ще за кілька днів, навіть не дочекавшись виписки, Саша поїхав на фронт. Але незабаром повернувся. Замість «Привіт» узяв Юліану за руку зі словами: «Пішли до РАГС». Відпустка була короткою, тож вінчання призначили на завтра. За свідка взяли доньку, маленьку вечірку відгуляли вдома у Юліани. А вже наступного дня — перша сімейна сварка: чоловік зібрався на фронт. Дружина не пускає:

— Куди тобі на війну з твоїм здоров’ям, ти вже своє відслужив! Хай інші воюють!

— Я мушу, — спокійно відповів Саша. — Війна ж не закінчилася. Зараз не час відсиджуватися в тилу. Заради тих, що загинули. Я просто мушу.

І він поїхав. Щоправда, приїжджав часто — у той самий шпиталь. Здоров’я підводило — високий тиск.

Якось Саша весь вечір провів у шпиталі. Прийшов додому, ліг спати. Прокинувся стривожений. Подивився на стіну, потім на Юліану.

— Ти хто? — запитав.

Він знову не жартував. Не пам’ятав, хто він.

— Я твоя дружина! — повторювала Юля, але Саша не вірив.

— Покажи документи!

— У мене, як назло, не було паспорта з новим прізвищем — я його якраз виробляла. Показала його паспорт зі штампом, своє водійське посвідчення. Він не міг згадати взагалі нічого. Не пам’ятав навіть матері. І говорив російською — з тим самим жахливим пітерським акцентом.

Поїхали у шпиталь. Лікар залишився незворушним.

— Він здоровий. Це все війна. Повинно минути.

І справді. Уже наступного дня біля школи Юліної доньки Саша раптово знову перейшов на українську.

— О, тут мала вчиться! — раптом згадав він.

Протягом кількох годин він згадав усе.

— Зараз я воджу його до лікарів, — каже Юля.

— А в мене нема часу на ці дурниці, — бурмоче Саша. — Треба на фронт повертатися.

— Доведеться ходити! — тоном, який не передбачає заперечень, перебиває його Юля. — Тепер є кому про тебе турбуватися.

  Доброволець

Він родом з Алчевська Луганської області. Олександр Тарасюк. «Закінчив гірниче училище, 15 років працював на шахті, потім їздив у Забайкалля, там добували кварц, по суті, та сама шахта. Потім — Алчевський металургійний комбінат. З Алчевська переїхав з дружиною до Станиці Луганської. Там прожив до війни 7 років. Працював спочатку на Луганському тепловозобудівному заводі, а потім — у локомотивному депо на залізниці в Станиці. Усе життя — у важкій металургії», — саме так він описує своє мирне життя.

«Коли Станиця плавно перейшла в руки сепарів, так і почалась моя війна. Це був березень 2014 року. Тоді, якщо пам’ятаєте, була реклама, я її називаю «Юльчин набор», коли вони говорили: «Нас воює 5 тисяч…» Тоді був сюжет на телебаченні і в ньому номер телефону. Я не знав, куди йти, але те, що піду за Україну, — сумнівів не було. Однозначно. От я і подзвонив на той номер. Мені сказали приїхати в Кіровоград, там формували 34-й батальйон територіальної оборони. Так я потрапив в армію. До того проходив строкову службу в Новосибірську, ще за Радянського Союзу, у 1987—1989 роках. І все, більше ніякого відношення до армії не мав 25 років…

Чому пішов на війну? По-перше, я був на заробітках у Росії, служив на території Росії і надивився там різного. Розумів, що краще наш бардак тут, ніж їхнє «добре» там».

На передовій Олександр був розвідником. Хоча не планував. Розвідку в «учебці» готували одну, а коли ді­йшло до справи… На полігоні усі герої, а на передовій з’ясовується справжня сутність людей. Більшість ціпеніє від жаху.

«Я з того часу мало що можу виділити, приємних днів мало було — з боїв практично не вилазили — розвідка. Ми ж тоді наступали ще. Це було ще до Іловайська. Тоді ми пройшли Костянтинівку, звільняли Дзержинськ, потім був блокпост «Балу» на ростовській трасі, потім повернули Нікішино, пізніше була Остра Могила. Там ми й закріпились. Ми не просто сиділи на місці, постійно сепарів атакували. Наша розвідгрупа і БМП наїжджали на їхні блокпости, там хвилин 5—10 розстрілювали — і відходили.

Там і поранення отримав. Це було 13 серпня, якраз прийшли з бойового завдання, о 6:30 ранку, ніколи вони в цей час не стріляли. Ми тільки «розчохлились» і вирішили мобілки підзарядити. Завели генератор, вивезли з окопу, і тут полосануло з «граду», якраз по посадці, по нас. От так я й залишився без ноги.

Але навіть якби була можливість все змінити, пішов би. Чому? Навіть не знаю… Будь-який нормальний чоловік повинен захищати свою Батьківщину. Якщо я народився в Україні, я повинен захищати Україну, якби б я народився в Росії, природно, що я захищав би Росію. Мені здається, це абсолютно нормально. І не було ніколи ніяких сумнівів. Хоча і проходив строкову службу на території Росії, але присягу тоді давав країні, яка перестала існувати. А присягу на вірність Росії я ж не давав. Я Батьківщину маю захищати!

Мені в розвідці допомагало те, що був з Луганською пропискою, ми ж під Горлівкою були. Та й акцент місцевий дозволяв мені ходити в цивільному і спілкуватися з місцевими. Дивився підходи до знищення тоді ще Безлера (сепаратист із Горлівки. — Ред.) у Горлівці. Не встигли тоді, він «змився», проте ми «вальнули» «Лешего», який став після Безлера. Сєрий, мій дружок, його й «зняв» на третій чи на четвертий день, як тільки він став командиром. Це в нас вийшло добре».

Його війна закінчилась. Від неї залишилися лише поранення і спогади. Бо навіть домівку підірвали. Повертатись нікуди. Тому Олександр почав життя з чистого аркуша. Зміг купити квартиру в Ірпені з того, що отримав «за