Читати книгу - "Пастка-22"

class="p1">— Навіщо мені ходити до Дока Деніки? Я не хворий.

— А твої кошмари?

— У мене немає кошмарів, — збрехав Голодний Джо.

— Може, він допоможе тобі їх позбутись.

— Немає нічого поганого в кошмарах, — відповів Голодний Джо. — Кожному сняться кошмари.

Йосаріан подумав, що впіймав його.

— Щоночі? — спитав він.

— А чому б і ні? — наполягав Голодний Джо.

І раптом усе стало на свої місця. І справді, чому б не щоночі? Є певний сенс у тому, що ти щоночі кричиш від болю. В тому було більше сенсу, ніж коли Еплбі, завзятий прихильник усіляких інструкцій, наказав Крафту зобов’язати Йосаріана прийняти таблетки атабрину перед польотом через океан, після того як вони з Йосаріаном перестали розмовляти. В Голодному Джо було більше сенсу, ніж у Крафті, уже покійному, що без церемоній пішов на той світ через вибух двигуна над Феррарою, коли Йосаріан удруге повів на ціль свою ланку з шести літаків. Уже сьомий день поспіль ніхто з них не спромігся влучити в міст у Феррарі, хоч з їхнім прицілом з висоти сорока тисяч футів бомби можна було поскладати в діжку з-під квашених огірків, а минув цілий тиждень, відколи полковник Каткарт зголосився протягом доби зі своїми хлопцями зруйнувати той міст. Крафт був худющий, лагідний хлопчина з Пенсильванії, який хотів лиш одного — щоб його любили, але йому не судилося задовольнити навіть таке скромне, принизливе прагнення. Замість любові він знайшов смерть — скривавлена вуглина на варварському вогнищі, якої ніхто не почув у ці останні безцінні миті, коли літак з відірваним крилом ринув до землі. Він прожив коротке життя, нікому не заподіявши шкоди, а тоді загинув у полум’ї над Феррарою на сьомий день, коли Бог відпочивав і коли Маквот уже розвернувся, але Йосаріан вдруге спрямував його до цілі, бо Аарфі наплутав з розрахунками і Йосаріан не зміг скинути бомби за першим разом.

— Ну що, нам знову заходити чи як? — понуро запитав Маквот через переговорний пристрій.

— Ну так, доведеться, — відповів Йосаріан.

— Заходимо? — перепитав Маквот.

— Ага.

— Ну що ж, — заспівав Маквот, — хай їм чорт.

І вони повернули назад, хоч літаки з інших ланок розважливо кружляли віддалік, і тому геть усі зенітки дивізії «Герман Ґьорінг» цього разу взялися запекло гатити тільки по них.

Полковник Каткарт був відважним і завжди без жодних вагань пропонував своїх людей на бомбардування будь-якої цілі. Жодна ціль не здавалась йому надто небезпечною для його полку, так само як жодна подача не була надто важкою для Еплбі на тенісному столі. Еплбі був добрим пілотом і надзвичайним гравцем у пінг-понг з мушками в очах, який не пропускав жодного м’яча. Двадцять одна подача — рівно стільки потребував Еплбі, щоб розгромити свого супротивника. Про його доблесть за тенісним столом ходили легенди, і Еплбі вигравав у кожній грі, за яку брався, аж поки одного вечора Орр, захмелілий від джину з соком, не розбив Еплбі лоба ракеткою, після того як Еплбі розбив перші п’ять його подач. Пожбуривши ракетку, Орр вискочив на стіл і, розігнавшись з одного кінця, дико підскочив і заїхав обома п’ятками просто в обличчя Еплбі. І тут почалося справжнє пекло. Добру хвилину Еплбі борсався, доки скинув з себе Орра, що молотив його руками й ногами, відтак випростався, тримаючи Орра за барки поперед себе однією рукою, а другою, стиснутою в кулак, замахнувся, щоб прибити його на смерть, і в цей момент підійшов Йосаріан і відібрав у нього

Орра. Це був вечір несподіванок для Еплбі, який не поступався Йосаріанові ні зростом, ні силою, і відважив тому потужного стусана, що викликало у Вождя Білого Вівсюга таке радісне збудження, що він обернувся і врізав полковнику Мудусу кулаком у ніс, що сповнило генерала Дрідла такою глибокою вдячністю, що він наказав полковникові Каткарту викинути капелана з клубу офіцерів і розпорядився перевести Вождя Білого Вівсюга в намет до Дока Деніки, де той міг перебувати під наглядом лікаря двадцять чотири години на день і залишатися в добрій формі, для того щоб знову врізати полковнику Мудусу у ніс, коли цього заманеться генералові Дрідлу. Інколи генерал Дрідл зумисне приїздив зі штабу авіаполку в супроводі полковника Мудуса і своєї медсестри, просто щоб подивитися, як Вождь Білий Вівсюг вріже зятеві в ніс.

Вождь Білий Вівсюг волів би краще залишатися в трейлері, де мешкав з капітаном Флюмом, мовчазним, заляканим офіцером із відділу пропаганди, який цілими вечорами друкував фотографії, зроблені впродовж дня, щоб розсилати їх зі своїми коментарями для преси. Капітан Флюм щовечора скільки міг просиджував у темній комірчині, а потім лягав на койку, схрестивши пальці і повісивши собі на шию кролячу лапку, і щосили намагався не заснути. Він жив у смертельному страху перед Вождем Білим Вівсюгом. Капітана Флюма переслідувала нав’язлива думка, що однієї ночі, коли він міцно спатиме, Вождь Білий Вівсюг навшпиньки підкрадеться до його ліжка і розпанахає йому шию від вуха до вуха. Цю думку підкинув йому сам Вождь Білий Вівсюг, котрий якось уночі, коли капітан Флюм уже дрімав, таки підійшов навшпиньки до його ліжка і зловісно зашипів, що якось уночі, коли він, капітан Флюм, буде міцно спати, він, Вождь Білий Вівсюг, розпанахає його горло від вуха до вуха.

Капітан Флюм похолов, його широко розплющені очі втупились у зіниці Вождя Білого Вівсюга, що п’яно поблискували прямо над ним.

— Чому? — нарешті видушив із себе капітан Флюм.

— А чому б ні? — була відповідь Вождя Білого Вівсюга.

Відтоді капітан Флюм примушував себе якомога довше не засинати. Кошмари Голодного Джо безмірно йому в цьому допомагали. Ніч за ніччю напружено прислухаючись до маніакальних завивань Голодного Джо, капітан Флюм зненавидів його і почав потайки бажати, щоб однієї ночі Вождь Білий Вівсюг підійшов до його койки і розпанахав йому горло від вуха до вуха. Насправді більшість ночей капітан Флюм мов колода, і лише снив, що не спить. Настільки переконливими були ці його сни про неспання, аж він щоранку прокидався вкрай знесиленим і тут же знову засинав.

Вождь Білий Вівсюг майже полюбив капітана Флюма з моменту його дивовижного перетворення. Того вечора капітан Флюм пішов до свого ліжка компанійським живчиком, а вранці покинув його похмурим відлюдником, і Вождь Білий Вівсюг з гордістю дивився на оновленого капітана Флюма як на творіння своїх рук. Він зовсім не збирався розпанахувати горло капітанові Флюму від