Читати книгу - "Танок з драконами"

маю забагато радників, але замало подушок. — Дані обернулася до Резнака. — Скільки там іще?

— Двадцять і три, якщо ласка вашої препишності. Зі стількома ж скаргами. — Підстолій зазирнув у якісь папери. — Одне теля, три кози. Решта, не маю сумніву, будуть вівці та ягнята.

— Двадцять і три. — Дані зітхнула. — Мої дракони аж занадто закохалися у баранину, відколи ми почали платити чабанам за драконячу здобич. Але чи мають скаржники якісь докази на підтвердження своїх скарг?

— Дехто приніс обпалені кістки.

— Люди палять вогнища і смажать на них баранину. Обпалені кістки — то не докази. Бурий Бен каже, що у пагорбах навколо міста є руді вовки, шакали та дикі собаки. Невже ми тепер платитимемо доброю срібною монетою за кожне ягня, що пропаде між Юнкаєм і Скахазадханом?

— Ні, препишна царице, — вклонився Резнак. — То мені просто вигнати цих пройдисвітів геть, чи ви бажаєте, щоб їм ще й батогів дали?

Даянерис посовалася на лаві.

— Жодна людина не повинна боятися приходити до мене.

Вона не сумнівалася, що якась частина позовів є брехливою, але ж чесних усе-таки більше. Її дракони надто виросли, щоб удовольнятися щурами, кішками та собаками. «Що більше їдять, то більшими виростають, — попереджав її пан Барістан, — а що більшими виростають, то більше їдять.» А надто Дрогон — той полюбляв літати ген за гори, за поля, де легко з’їдав вівцю на день.

— Заплатіть їм ціну їхньої худоби, — сказала Дані Резнакові. — Але віднині скаржники повинні з’являтися до Храму Грацій і складати священну присягу перед богами Гісу.

— Вашу волю буде виконано.

Резнак обернувся до прохачів.

— Їхня царська препишність погодилися відшкодувати вартість утрачених вами тварин, — мовив він гіскарською мовою. — Назавтра з’явіться до моїх шафарів і отримайте сказане відшкодування грішми або худобою, на ваш вибір.

Вирок пролунав у похмурій тиші. «А начебто мали б задовольнитися, — подумала Дані. — Їм дали те, по що вони прийшли. Невже до цих людей ніяк не піддобритися?»

Коли прохачі один за одним виходили геть, останній з них залишився. То був опецькуватий чолов’яга з обвітреним обличчям, одягнений незграбно і вбого. На голові він мав шапку цупких чорно-рудих кучерів, підрізаних навколо вух, у одній руці тримав непоказний полотняний лантух. Стояв він, опустивши голову і витріщившись на мармурову підлогу — наче забувся, де він і навіщо. «Цікаво, чого хоче цей?» — запитала себе Дані.

— На коліна перед Даянерис Буреродною, Неопалимою, царицею меєринською, королевою андалів, ройнарів та першолюдей, халісі великого трав’яного моря, Трощителькою Кайданів та Матір’ю Драконів! — скричала Місандея своїм тоненьким солодким голосочком.

Дані підвелася; з неї почав був спадати токар, та вона його упіймала і припнула на місце.

— Гей, ти — з торбою! — покликала вона. — Ти хотів говорити з нами? Можеш наблизитися.

Коли чоловік підняв голову, очі його були червоні та напухлі, як криваві болячки. Дані помітила, як ковзнув ближче пан Барістан, вірна біла тінь. Чоловік придибав неоковирною ходою, ледве тягнучи ноги та стискаючи в руках лантуха. «П’яний, хворий, абощо?» — мимоволі подумала вона. Під його потріскані жовті нігті забився бруд.

— З чим ти прийшов? — запитала Дані. — Маєш до нас скаргу, прохання? Чого тобі треба від престолу?

Язик чолов’яги рвучко облизав потріскані, зашкарублі вуста.

— Я… приніс…

— Кістки? — запитала вона нетерпляче. — Обгорілі кістки?

Він підняв лантуха і висипав те, що було в ньому, на мармур.

То й справді були кістки, поламані та зчорнілі. Довші з них було поколото в пошуках мозку.

— Чорний то був, — проказав чолов’яга гиркливою гіскарською говіркою, — чорна крилата тінь. Злетів з неба і… і…

«Ні, — затремтіла Дані. — Ні, ні, ой, ні…»

— Ти оглух, йолопе?! — загарчав Резнак мо’Резнак на чолов’ягу. — Не чув, що я казав? Прийди назавтра до моїх шафарів, і тобі заплатять за твою вівцю.

— Резнаку, — стиха мовив пан Барістан, — стуліть уже рота і розплющте очі. То не овечі кістки.

«Ні, не овечі, — подумала Дані. — То кістки дитини.»

Джон

Білий вовк біг чорним лісом попід блідим стрімчаком, що тягся трохи не до неба. З ним разом біг місяць, ковзав крізь плутанину голого гілля над головою, летів укритим зорями небом.

— Сніг-сніговій, — пробурмотів місяць.

Вовк нічого не відповів. Під лапами хрумтіла снігова кірка. Поміж дерев зітхав вітер.

Десь удалині вовк почув заклик однозграйників — свій до свого. Вони теж полювали. Чорний брат роздирав зубами плоть велетенської кози; навколо нього періщила злива, змиваючи кров з боку, де коза подерла його своїм довгим рогом. Деінде менша сестричечка підняла голову і заспівала до місяця; ще сотня малих сірих родичів покинула полювати і піднесла голоси разом із нею. Серед тих пагорбів, де вони бігали, було тепліше і повно здобичі. Безліч ночей зграя його сестри розкошувала плоттю овець, корів та кіз — дичини людей. А інколи — і самих людей теж.

— Сніг-сніговій, — знову покликав його місяць, дивно крякаючи.

Білий вовк трусив людською стежкою попід крижаною скелею. На язику чувся смак крові, у вухах бриніла пісня сотні родичів. Колись їх було шестеро, з яких п’ятеро скиглило зосліпу в снігу коло мертвої матері, висмоктуючи холодне молоко з твердих мертвих сосків, а він сам-один відповз убік. Тепер лишилося четверо… і одного білий вовк більше не відчував.

— Сніг-сніговій, — наполягав місяць.

Білий вовк тікав од нього, летів до печери ночі, де сховалося сонце. Подих замерзав у повітрі. Беззоряними ночами великий стрімчак бував чорний, наче камінь — суцільна пітьма високо над цілим світом. Але щойно на небо викочувався місяць, стрімчак починав виблискувати блідим крижаним світлом, наче замерзла річка. Шкуру вовк мав товсту і кошлату, але коли вздовж крижаної скелі дмухав вітер, ніяке хутро не ховало від холоду. З іншого боку вітер був ще холодніший — вовк це відчував. Саме там перебував нині його брат — сірий брат, що пахкотів літом.

— Сніг-сніговій.

З гілки впала бурулька. Білий вовк обернувся, вишкірив ікла.

— Сніг-сніговій!

Хутро стало дибки, ліс навколо почав зникати.

— Сніг-сніг-сніговій!

Він почув плескіт крил. Крізь морок влетів крук.

Птах сів на груди Джонові Сніговію, затупав ногами, зашкрябав пазурями.

— Сніговій! — заверещав він просто в обличчя.

— Та чую!

Кімната була ледве освітлена, ліжко