Читати книгу - "Нечиста кров"

для вас? — здивовано запитала Краваржова.

Голота помовчав, потім устав і заходив по кімнаті, гучно гупаючи чоботами та стискаючи карабелу однією рукою.

— Пані, я вже кілька днів шукаю відповіді на питання. І ті відповіді завжди одні й ті ж. Усе вказує на те, що… — Голота помовчав, відвернувшись. — Що до вбивств причетний ваш чоловік.

— Це неправда, — відрізала Краваржова, різко скочивши зі стільця.

— Дивіться самі, — повернувся Голота до жінки й знову почав міряти кроками чеську вітальню. — In ultimo ми маємо: primo — померлого від невідомої отрути Калиновського, з яким ваш чоловік рубався на шаблях торік, secundo — селяни за мовчазної згоди війта палять друга родини Лукомських, а з Лукомськими у вашого чоловіка постійні суди і сварки через землю, і tertio — доведений до смерті Фельчинський, якому Краварж був винен гроші… Уже цього достатньо, аби звинуватити вашого чоловіка.

— А вам не здається, що вами, Голото, грають? — спокійно запитала Краваржова. — Підсовують такі історії, з яких можна зробити однозначний висновок?

Голота підійшов до війтової впритул, подивився їй у вічі й тихо промовив:

— Здається. Саме тому я тут і розмовляю з вами. Але то лише мої здогадки, факти просто голосять, що вбивця — ваш чоловік. Переконайте мене, Софіє.

Війтова взяла себе за скроні і якийсь час ходила взад-вперед по господі. Потім повернулася до Голоти.

— Слухайте. Про герць Краваржа з Калиновським знають усі, але ніхто не знає, чому та дуель сталася. Тому й плодять різні дурні історії. Так-от слухайте, випивши за своєю звичкою забагато мальвазії на весіллі у Жебровських, Калиновський образив мене… Скажемо так… Непристойним натяком. Його відразу ж скрутили й відвезли додому. Тільки-но він очуняв, приїхав сюди й стояв ось тут навколішках, вимолюючи прощення. Я простила, і він пішов битися з Краваржом на шаблях у поле. Я благала чоловіка не вбивати, не брати гріха на душу і з жахом чекала розв’язки цієї безглуздої історії… Коли Краварж зайшов до будинку і сказав, що пораненого, але живого Калиновського відвезли в його Ляшівку, я лише видихнула з полегшенням. Образа була змита кров’ю і забута, повірте мені. Якби Краварж хотів, він зарубав би Калиновського у тому полі, а не труїв… Це перша відповідь вам. Що ж до історії із землею Лукомського, — продовжила війтова, — то тут, на Острожчині, справді таких сварок через землю хоч греблю гати. Лише вчора один сусід мало не пропоров вилами другого через цаль межі — і ніхто навіть уваги не звернув, усі звикли. Але ж чому ви гадаєте, що Краварж вигадав страшно відплатити Лукомському за той нещасний кусень землі, не спаливши його обійстя й не повбивавши слуг, як тут це прийнято, а вбити якогось друга родини? Я розумію, ви шоковані нашими порядками, але вам не здається, що це занадто вигадливо, як для простих волинських шляхтичів?

— Добре, припустимо, — буркнув Голота. — А Фельчинський і гроші?

— А ця історія взагалі чітко показує, що вами грають, як лялькою, так кажуть у нас у Сілезії.

Війтова підійшла до невеличкої скриньки й витягла звідти кілька папірців.

— Ось. Краварж віддав усе до скойця за тиждень до смерті Фельчинського. Йому зовсім не потрібно було вбивати старого, бо боргу не було.

— Навіщо ж усі ці звинувачення в упирстві, паління трупа вдаваного упиря? Він же все це очолив.

— Голото, ви розумієте, що ви на Волині? Не у П’ємонті чи Бургундії, а на Волині. Тут у чортівню вірять споконвіку, і ніяка цивілізація не зможе переконати їх у тому, що упирі, чорти, відьмаки та живі мертвяки — то казки! Що було б, якби Краварж не очолив селян? На Заславщині два роки тому перепалили й повбивали півсела, шукаючи упирів та відьом, що нібито потруїли трьох корів. Заспокоїлися, лише коли пустили за вітром з десяток хат. У Болотківцях було б іще гірше, і тільки Краварж стримав людей від справжньої різанини!

— Можливо. Але ж повернемося до реальності. Хто хоче, аби всі вірили, що за цими смертями стоїть війт? І чи не хоче цей хтось відвернути увагу від себе?

— Не знаю, — втомлено промовила війтова, закриваючи обличчя рукою. — Приємним характером він не відзначається, ворогів у нього справді вистачає на десятьох… Та ви можете перевірити всіх, хто розказує вам усі ці чутки.

— Чи не півсела мені це переповідає. Я вже не в змозі відділити правду від вигадки. Кожен теревенить щось своє, — роздратовано відповів Голота. — Знахарка он вважає, що у шинку всіх потруїли якимсь чудернацьким зіллям. Чорт, кому потрібно труїти Калиновського? Ревнивій дружині, полюбовниці, обійденому спадком п’ятиюрідному дядькові?!! — вигукнув Голота.

— Хтозна, пане Голото. Калиновський — удівець, родичі в нього десь аж у Підляшші, коханка… — ніяково замовкла війтова.

— А що з коханкою?

— Я не знаю, чи красиво говорити про чужі почуття, але…

— Ви знаєте про коханку Калиновського? Хто вона?

— Я не можу відкрити, людина мені довірилася…

— Пусте, пані, справа ж не про сльози і любовні умлівання. Чекайте-чекайте, а це не шинкарка часом, яка до вас приходила? — згадав Голота знахарчині слова.

— Як ви здогадалися? — здивовано прошепотіла війтова.

— То це правда? — продовжив він. — У Калиновського й шинкарки була інтрижка, і що він її врешті кинув?

— Правда. Була. Кинув… — тихо повторила за Голотою війтова.

— Псякрев! Прошу вибачення, пані. Якби шинкарка не померла, то була б ідеальним кандидатом на роль отруйниці — як-не-як кинута коханка. Помста жінки — річ страшна.

— А хто сказав, що Маруся померла? — підняла очі Краваржова.

— Що ви маєте на увазі? — аж зіскочив з лавки і завмер Голота.

— Вона жива, — просто сказала війтова.

— Як це??? — потер обличчя Голота. — Почекайте, почекайте! Так казали ж усі — побігла в ліс помирати.

— То всі так і думали. І я була впевнена. Після всього того жахіття в шинку побігла до лісу, тільки не помирати, а до свого діда, на пасіку. Учора ввечері її там бачили люди й розказали, що неабияк злякалися, адже Маруся ходила по узліссю, як мара. Та потім придивилися й зрозуміли, що то не привид, бо та побігла й сховалася в хаті.

— Так шинкарка справді жива??? — ще раз, не вірячи своїм вухам, вигукнув Голота.

— Якщо люди не брешуть, то жива-живісінька, — підтвердила війтова, хитнувши головою.

— А де та пасіка? — нервово вигукнув Голота.

— Поруч із дорогою на Глухи, — показала рукою Краваржова на краєчок лісу.

Не прощаючись, Голота схопив шапку й шаблю, прожогом вилетів з будинку і прудко побіг стежкою, що звивалася між житніми полями на пагорок, який закривав село від лісу.