Читати книгу - "Вікінг у моєму ліжку"

нею, намагаючись уявити, про що вона думає і що збирається вчинити.

Першим порушив тишу Тім.

— Наприклад, ми влітаємо в поліцейський відділок і кричимо: «Вогонь! Пожежа!» Усі тоді біжать надвір, а ми за той час зможемо прокрастися всередину й визволити Сіґі.

— А як ми відчинимо його камеру? — запитала Зоя.

— Розпиляємо ґрати.

— Тіммі! Це божевільна ідея.

— Ну то придумай щось краще, голова два вуха.

Пані Еліс зміряла дітей холодним поглядом.

— Ну годі вже, ви двоє. Маємо й без ваших суперечок достатньо клопоту.

Пані Еліс повернулася до Тибці й лагідно поплескала її по руці.

— Хочете ще трохи чаю?

Пані Тиблетовата похитала головою. Було видно, що та потроху закипала зсередини, і всі чекали, коли ж вона вибухне. Але вона не вибухала. Натомість відсунула своє крісло і взяла в руки сумочку.

— Я йду в поліційний відділок, — повідомила вона. — Пане Еліс, чи не могли б ви мене, будь ласка, туди підкинути?

— А що ви збираєтесь робити?

— Я поговорю з ними. Не можу повірити, що той поліцай… Гарнітур, чи як там його звати… настільки дурний, що не розуміє, якої помилки він припустився. Я впевнена, що це звичайне непорозуміння. Ходімо. Не гаймо часу й залагодимо цю халепу.

Пані Тиблетовату було вже не зупинити, тож усі сіли в машину, і пан Еліс повіз їх до поліційного відділку.

Як вони й очікували, там уже були констебль Гарні й пан Трип. Вони сиділи за столом у приймальні і з надзвичайно задоволеним виглядом наминали якісь великі вершкові тістечка. Вглибині, позаду столу, виднілася ціла низка камер. У кутку однієї з них лежала жалюгідна купа якогось смердячого лахміття.

Пані Тиблетовата покрокувала до столу й затарабанила по ньому кісточками пальців.

— Якщо не помиляюся, пане офіцере, у вас тут є мій чоловік, тож я хотіла б його, якщо не заперечуєте, забрати звідси.

Констебль Гарні збентежився.

— Я дуже перепрошую, мадам. Ви, мабуть, помилилися. Єдина особа, яка тут перебуває, це… гамм… — констебль Гарні зиркнув на пана Трипа, й вони захихотіли. — Не можу його описати вам інакше, як скажений ідіот, що нап’яв на себе найсмердючіше, найбрудніше і найхимерніше ганчір’я замість одягу. Він себе вважає вікінгом! Що за посміховисько! Тут іноді трапляються і психопати, мадам.

Пані Тиблетовата також усміхнулася.

— Цей психопат, пане офіцере, — мій чоловік, який, доводжу до вашого відома, зовсім не ідіот. Він справжній вікінг. Прошу ласкаво його відпустити.

Констебль Гарні і пан Трип перезирнулися. Пан Трип застиг, так і не донісши до рота шоколадне тістечко. Вони подивилися на Елісів.

— Вона каже правду, — люб’язно підтвердила пані Еліс.

— Слово честі! — заприсяглася Зоя.

— Щоб нам тут крізь землю провалитися! — додав для переконливості Тім.

Констебль Гарні нахилився над столом і випадково вперся ліктем у вершкове тістечко. Навсібіч порснули вершки і крем.

— Боюся, мадам, що вашому чоловікові загрожують дуже серйозні обвинувачення. — І він зачитав цілий список правопорушень, включно з «викраденням поліційного авта й намаганням його втопити».

— Але ж він не розумів, що робить якісь погані речі. Він — вікінг з X століття!

— Ну звісно, мадам! А я — Дональд Дак!

Пані Тиблетоватій вже уривався терпець.

— Він це робив для самооборони, — втомлено додала вона.

Цієї миті безформна купа лахміття в камері зненацька ожила й кинулася на ґрати.

— Сама як ворона! — заревів Сіґурд, щосили трусячи ґратами.

— Мій бідний Сіґі! — закричала пані Тиблетовата, простягаючи руки до свого ув’язненого чоловіка. — Що вони з тобою зробили? — вона озирнулася на констебля Гарні й пронизала його металевим поглядом.

— Прошу його відпустити, пане констеблю… я впевнена, що ми залагодимо цю справу в суді. Він цілком сумирний. Немає жодної потреби тримати мого чоловіка за ґратами, немов якусь тварину в клітці.

— Сумирний! — пискнув пан Трип, який нарешті спромігся проковтнути своє шоколадне тістечко. — Він погрожував мені електропилою!

— Випустіть його! — гаркнула пані Тиблетовата.

— Ні.

Пані Тиблетовата шпурнула на стіл свою важку сумочку.

— Знаєте, що це, пане офіцере?

— Сумочка, мадам, — крижаним голосом озвався констебль Гарні.

— Помиляєтесь. Це — холодна зброя… — засичала пані Тиблетовата, а тоді завертіла сумочкою над головою, немовби вікінг сокирою. — І я використовую її для того, щоб лупцювати по голові тупих поліцаїв, аж поки до них дійде.

Вона почала з такою силою гамселити констебля Гарні, що той пірнув під стіл і поспіхом натиснув там кнопку тривоги.

У приміщенні завила сирена.

Сіґурд розлючено торохкотів ґратами.

— Випустіть мене! Не рухайте жінку-вікінга! Іменем Тора, я вручу вам вази!

Зоя похитала головою.

— Мабуть, Сіґі, ти мав на увазі, що скрутиш їм в’язи.

— Так, так! Я скручу в’язи і вази! Не чіпайте жінку-вікінга!

Еліси не зовсім розуміли, чому Сіґурд зчинив такий ґвалт, адже найважчі удари сипалися якраз на констебля Гарні й пана Трипа, котрих пані Тиблетовата безупинно лупцювала своєю сумочкою.

Але невдовзі прибуло підкріплення з інших частин поліційного відділку, і битва розгорілася не на жарт.

Тім підстрибував і кричав: «Вогонь! Пожежа!», — гадаючи, що це якось допоможе, хоч це аж ніяк не допомагало.

Решта родини Елісів відступили на безпечну відстань, очікуючи, коли ж станеться невідворотне.

Це просто неймовірно, скільки було енергії в пані Тиблетоватої, а пан Еліс дивувався, де вона встигла навчитись усіх тих бойових прийомів. Поліцаї розліталися навсібіч.

Вона стисла під пахвою голову одного з них, а іншому заламала руку. Але сили були надто нерівні. Поліцаї змогли взяти верх лише завдяки своїй сукупній вазі. Вони обліпили пані Тиблетовату, аж там, де вона стояла, виросла якась велетенська й рухома синя гора. Майнули наручники, і ось уже Тибцю заштовхали в ту саму камеру, де сидів Сіґурд.

Вони припали одне до одного у зворушливих обіймах.

Констебль Гарні підвівся з підлоги, поправив капелюха і спробував набрати спокійного й незворушного вигляду.

Тім і Зоя ледве стрималися, щоб не сказати йому про розплющене шоколадне тістечко, що прилипло до його лівого плеча, немов якась химерна гігантська гусінь.

— Ще хтось хоче опинитися за ґратами? — запитав він.

Пан Еліс поволі похитав головою. Він підійшов до камери й подивився на Сіґурда й Тибцю.

— Не журіться. Ми вас тут на якийсь час залишимо, аж поки справу передадуть у суд. Побачимося на судовому засіданні. Я певний, що все буде добре! — сказав він якомога переконливіше.

Пані Тиблетовата була на диво життєрадісна.

— Усе гаразд, пане Еліс. Ідіть і займайтеся готелем. Я маю Сіґі, а він мене, і це найголовніше!

Упродовж наступних днів у готелі «Вікінг» панувала глибока й понура тиша. Навіть