Читати книгу - "Золотошукач"

воно опустилося в долину Тамарен, звідки повільно виринають інші скелі, інші пагорби. Озираючись, помічаю серед моря хмар острови сусідніх пагорбів, Турель, гору Червона Земля, Бриз-Фер, Сухий Морн. Удалині, у світлі неймовірного сонця — Великий Морн.

Усе таке гарне, що я зупиняюся. Затримуюся, аби подивитися на поранений краєвид, за який чіпляються пошматовані хмари. Від Труа Мамель і, здається, аж до Каскадів розкинулася надзвичайна веселка. Мені дуже хотілося, аби Лаура була поруч, аби побачила її. Вона каже, що веселки — то шляхи дощів. Веселка величезна, на заході вона опирається на гірський масив і тягнеться до вершин на іншому боці, біля Флореаля і Фенікса. Знову пливуть великі хмари. Але несподівано, в проміжку між хмарами прямо над собою я бачу чисте блакитне небо, таке сліпуче! Наче час повернувся назад. Ще кілька секунд тому було темно, світло згасло, і безкінечний вечір вів до небуття. А зараз я розумію, що лише полудень, сонце в зеніті, я відчуваю його тепло і його сяєво на обличчі і на руках.

Біжу мокрими травами, знову спускаюся пагорбом до долини Букан. Всюди земля затоплена, струмки переповнені червоною вохряною водою, на моєму шляху лежать поламані дерева. Але я не зважаю на них. Все закінчилося, ось, про що я думаю, все закінчилося, тому що веселка з’явилася, аби засвідчити про Боже втручання.

Коли я підхожу до нашого будинку, хвилювання знесилює мене. Сад, будинок — не пошкоджені. Лише листя дерев та поламане гілля укрили алеї, всюди калюжі. Але сонячне проміння виграє на світлому даху, на листі дерев, і все здається новішим, молодшим.

Лаура — на веранді, щойно вона мене помічає, кричить: «Алексісе!..» Біжить до мене, притуляється. Мем теж тут, стоїть у дверях, бліда, схвильована. Дарма я їй кажу: «Все закінчилося, Мем, усе закінчилося, потопу не буде!» Вона не усміхається. Тільки тоді я думаю про батька, який поїхав до міста, і мені стає зле. «Але ж він зараз повернеться! Він повернеться?» Мем притискає мою руку, каже своїм хрипким голосом: «Так, звичайно, він зараз повернеться…» Але вона не може приховати свого хвилювання, і я мушу повторювати, стискаючи з усієї сили її руку: «Все закінчилося, тепер нам нічого боятися».

Ми стоїмо разом на веранді, притулившись один до одного, вдивляємося вглиб саду і в небо, на якому знову починають купчитися великі чорні хмари. Насторожує якась незрозуміла загрозлива тиша, вона важко тисне на нашу долину, наче на всьому світі тільки й людей, що ми. Хижка капітана Кука — порожня. Цього ранку разом з дружиною він пішов до Чорної річки. На полях не чути ні крику, ні рипіння підвод.

Ця тиша повністю оволодіває нашими тілами, моторошна мертва тиша, якої мені не забути. На деревах нема птахів, нема комах, навіть вітер ані шелесне серед глиці філао. Тиша могутніша за звуки, вона їх поглинула, навколо нас все порожніє й розпадається. Ми нерухомо стоїмо на веранді. Я тремчу у мокрому одязі. Наші голоси, коли ми розмовляємо, дивно відлунюють у далечіні, а слова одразу зникають.

Потім над долиною здіймається гул урагану, наче через плантації і чагарники мчать стада биків, а ще я чую жахливо близький шум моря. Ми заклякли на веранді, до горла підкочується нудота, бо тепер я розумію, що ураган не закінчився. Ми опинилися в оці циклону, там, де завжди тихо й спокійно. Тепер я чую, як з моря розлюченим звіром кидається південний вітер, як він набирає все більшої сили і трощить усе на своєму шляху.

Цього разу нема дощової стіни, тільки вітер. Я бачу, як вдалині хилитаються дерева, як сунуть схожі на дим хмари, продовгуваті смуги у фіолетових плямах. Найбільше лякає небо. Воно постійно змінюється, відкривається, ховається, мені здається, що воно мене втягує і я лечу.

— Хутко, хутко, діти!

Це, нарешті, озвалася Мем. Це її хрипкий голос. Їй вдалося зруйнувати чари і наше нажахане заціпеніння перед цим небом, яке збирається знищити себе. Вона тягне нас, заштовхує до будинку, у вітальню із зачиненими віконницями. Замикає двері. У будинку темно. Ми чуємо шум вітру, як із середини корабля. Попри важку задуху, я тремчу від холоду і хвилювання. Мем помічає це. Вона йде до своєї кімнати по ковдру. Поки її нема, вітер з потужним натиском стіною накидається на будинок. Лаура тулиться до мене, і ми чуємо, як риплять дошки. Зламані гілки б’ються об стіни будинку, камінці стукають у віконниці і двері.

Крізь щілини у віконницях ми раптом помічаємо, що денне світло зникає, і я розумію, що хмари знову опустилися на землю. Потім з неба починає литися вода, шмагаючи стіни всередині веранди. Проникає під двері, через вікна, темними струмками кольору крови заливає підлогу навколо нас. Лаура дивиться на воду, яка прибуває, кружляє навколо великого стола і стільців. Повертається Мем, у неї такий переляканий вигляд, що я беру ковдру, аби нею затулити щілину під дверима, але ковдра одразу стає мокрою, а вода продовжує прибувати. Над нами дико реве вітер, водночас ми чуємо, як злісно риплять крокви, як небезпечно ляскає відірваний ґонт. Зараз дощ заливає горище, і я думаю про наші газети, про наші книги, про все те, що ми любимо і що буде знищене. Вітер розтрощив слухові вікна і зараз лютує на горищі, перекидаючи меблі. З громовим гуркотом він вириває дерево і розбиває ним південний фасад будинку, спустошує його. Ми чуємо, як обрушується веранда. Мем тягне нас з їдальні в ту мить, коли величезна гілляка влітає в одне з вікон.

Вітер проникає крізь розлом, наче невидимий скажений звір, і якусь мить мені здається, що небо впало на будинок, аби розчавити його. Я чую тріск поламаних меблів, дзенькіт розбитих вікон. Не знаю, яким дивом Мем тягне нас в інший кінець будинку. Ми ховаємося в батьковому кабінеті, стоїмо там усі троє, притулившись до стіни, на якій висить мапа Родріґеса і великий план неба. Віконниці зачинені, але вітер розбив шибки, і вода тече по паркету, по книгах і по паперах нашого тата. Лаура незграбно намагається зібрати якість папери, але потім облишає цю марну справу. На вулиці — нам видно крізь щілини у віконницях — небо таке темне, що здається, ніби настала ніч. Вітер свище навколо будинку, б’ється об гірський кряж. Навколо нас безперестанку тріщать зламані дерева.

«Молімося», — сказала Мем. Вона затуляє обличчя руками. Лаурине обличчя бліде. Вона незмигно дивиться на вікно, а я намагаюся думати про архангела Гавриїла. Саме про нього