Читати книгу - "Дев’ять з половиною тижнів"

ритуал», — думаю я й одночасно з радістю: «Я склала перший тест!»

Він сидить на дивані в кутку, жестом запрошує мене на крісло навпроти; ми сидимо за низьким круглим столом, на якому стоять мідний дзвоник, його келих скотчу й порожня таця. Він одягнений у свій сірий костюм, ідентичний моєму. Він дивиться на мене невідривно, уважно вивчає взуття, жилетку, вузол краватки, бороду та волосся. «Що з капелюхом?» — «Я… Я не змогла з ним упоратися, хоча довго намагалася надіти його правильно». Він широко усміхається, потім голосно сміється, робить ковток свого напою й дивиться на мене, мов кіт, що поїв сметани. «Не зважай, — нарешті каже він, досі усміхаючись. — Маєш файний вигляд. Чудовий вигляд, щиро кажучи. Забудьмо про капелюх». Він схиляється до мене й бере мої долоні у свої, немов щоб зігріти руки дитини, яка повернулася з подвір’я, де ліпила сніговика. «Не хвилюйся, — каже він. — Нема про що хвилюватися».

Поруч із нами з’являється офіціант. Він замовляє вино для мене, ще один скотч для себе, продовжуючи сидіти в тій самій позі: лікті на колінах, плечі нахилені вперед, руки тримають мої. Я сиджу жорстко, непохитно, не зводячи очей зі своїх рук, простягнутих до нього. Мене накрила хвиля суперечливих відчуттів, до котрих я давно мала б звикнути, адже те чи те мені доводилося побачити чи почути майже щодня з моменту нашої першої зустрічі. Мені неймовірно соромно, я червонію, усе моє тіло тремтить — і водночас я в захваті, немов п’яна, хоча вина ще не пила, збуджена від несподіваного задоволення.

Офіціант жодним чином не реагує, принаймні це видно з його поведінки, коли він приносить наші напої й коли я нарешті змушую себе подивитися на нього. «Усе відбувається в тебе всередині, розумієш, — каже чоловік, що сидить навпроти мене в такому самому костюмі, як і мій. — Усім завжди байдуже. Але для мене є великим задоволенням, що ти це робиш». Ми переходимо до кімнати ресторану, де він тримає мене за руку в проміжках між поїданням страв. Мені важко жувати, ще важче ковтати; я випиваю майже удвічі більше вина, ніж зазвичай. Він замовляє ще один напій у барі, кладе руку мені на стегно.

Коли ми піднімаємося в номер, він підштовхує мене до дзеркала. Його рука лежить на моєму плечі, ми дивимося на власні відображення: два чоловіки, один високий та начисто поголений, другий — нижчий та з рудою бородою; темні костюми, рожева та світло-блакитна сорочки. «Знімай свій ремінь», — каже він тихо, і я дослухаюся, не в змозі відвести очей від його погляду в дзеркалі. Не знаючи, що робити далі, я згортаю ремінь тугим кільцем, ніби змію, — так, як він був спакований у коробці. Він забирає його в мене й каже: «Лягай у ліжко… Ні, встань навкарачки». Він простягає руку з-за моєї спини, аби розстебнути штани, а тоді каже: «Опусти їх і покажи мені зад». Щось перемагає в мені, я слабшаю, і мої лікті більше не можуть тримати мою вагу. Стоячи навколішки, поклавши голову на руки, я чую звуки, що вириваються з мого горла, і не можу їх розтлумачити: то не острах і не сильне бажання, то неспроможність розрізнити ці два почуття, і до того ж… Він завдає мені ударів, накриває обличчя подушкою, аби притлумити мій лемент, а тоді бере мене, як чоловіка. Я кричу голосніше, ніж будь-коли раніше, мої очі широко розплющені в пітьму подушки, що затуляє мені обличчя. Раптово його фрикції глибоко в мені припиняються. Він примушує мене лягти навзнак, його права рука лишається піді мною, між ногами. Лежачи на мені, витягнувшись на всю довжину тіла, він прибирає подушку й прислухається, як мої схлипування стихають. Коли я усвідомлюю, що ми дихаємо в унісон, трохи заспокоюючись, його пальці починають майже непомітно рухатися. Невдовзі моє дихання знову стає важким і переривчастим. Він знову накриває моє обличчя подушкою, ледве мій стогін сповіщає, що я кінчила, і скоро кінчає сам. Він бере серветку «Клінекс» зі столика біля ліжка й проводить нею між моїх сідниць. Коли він прибирає її, я бачу, що вона просочена сім’ям та вкрита рожевими плямами. Лежачи поруч, він муркоче: «Так тісно й так гаряче, ти навіть не уявляєш…»

19

Іноді я замислювалася над тим, як це взагалі можливо: як біль може приносити таке задоволення. Одного разу я вдарилася пальцем ноги в босоніжках об нижню шухляду свого стола. Я вилаялася, а тоді, підстрибуючи, кинулася по коридору до кабінету колеги, аби пожалів мене, а наступні п’ятнадцять хвилин не могла сфокусуватися на роботі, адже слабкий, проте постійний біль відвертав мою увагу й дратував. Але коли болю завдавав мені він, різниця між стражданням і насолодою ставала такою невиразною, що вони перетворювалися на два боки однієї медалі: відчуття, різні за походженням, але однакові за результатом, однаково інтенсивні, вони стимулювали мене, і я збуджувалася. Біль завжди був прелюдією, а лише згодом — іноді могло спливти кілька годин, але щоразу врешті-решт у мене наставав оргазм — став для мене таким жаданим, таким емоційним, таким невід’ємним елементом сексу, як і пещення грудей.

20

У передні двері хтось стукає. На годиннику пів на сьому, і я прийшла додому лише кілька хвилин тому. Коли я знімаю ланцюжок останнього замка, переді мною постає він: закочені очі, пакет із продуктами під правою пахвою, ручка портфеля між указівним та великим пальцями, решта пальців тримають пакет із логотипом «Бендел»; у зубах у нього складена по довжині газета «Пост».

Рішуче мотання головою — газета зачіпає листя селери — дає мені зрозуміти, що він не хоче, аби я допомогла йому звільнитися від ноші. Він проходить на кухню й кладе пакет із продуктами із задоволеним зітханням; різко обертається, кидає «Пост» у коридорі, а портфель — на порозі спальні. Падаючи, кейс гучно грюкає. Він підморгує мені, дивлячись без тіні усмішки на обличчі, та урочисто обома руками ставить пакет «Бендел» на незаправлене ліжко. «Після вечері», — каже він, а я піднімаю брови й широко усміхаюся. «Ти ж не ніс газету в зубах по вулиці?» — питаю я. «Ні, — відповідає він. — Я засунув її до рота перед тим, як постукати у двері ногою. Для більшого ефекту». Він суворо оглядає мене з ніг до голови.

«Зараз?» — питаю я після салату. «Точно не зараз, — каже він.