Читати книгу - "Гробниця"

якраз біля компанії чотирьох молодиків у жилетках і вузьких шкіряних штанях. Усі вони палили й пили то каву еспрессо, то мінеральну воду зі склянок. Праворуч двійко тендітних бездоганно вдягнених жінок посьорбували каву з молоком із малесеньких білих філіжанок. Мередіт замовила легкий сніданок — petit dejeuner complet — сік, французьку булочку з маслом та желе, тістечка й каву з молоком. Потім витягла записник, копію знаменитих гемінґвеївських блокнотів із молескіну. Вона вже використала два з шести, що входили до спеціального комплекту нотатників від фірми «Барнс енд Ноубл», придбаних нею напередодні подорожі. Мередіт записувала все, — хоч яким би дріб’язковим та неістотним воно виглядало. А згодом ті нотатки, які видавалися значущими, вона заносила до свого портативного комп’ютера.

Мередіт запланувала присвятити день відвідинам тих маловідомих приватних місць, що в житті Дебюссі відіграли роль не менш важливу, аніж знамениті палаци та концертні зали. Може, зробити кілька фото, і взагалі — подивитися, що з того вийде? Якщо виявиться, що її задумка є марнуванням часу, то вона вигадає щось інше, але наразі їй здавалося, що це — найкращий спосіб здійснювати дослідження.

Дебюссі народився 22 серпня 1862 року в замку Сен-Жермен-ан-Лей, що в передмісті Парижа. Проте він був парижанином до нутра кісток і більшість своїх п’ятдесяти п’яти років провів у столиці — спочатку в будинку на Рю де Берлін, де минуло його дитинство та молодість, а потім — у будинку номер 80 на Авеню дю Буа, де він помер 25 березня 1918 року, через чотири дні після того, як німці почали обстрілювати Париж із далекобійних гармат.

Можливо, після повернення до Парижа за тиждень останньою зупинкою свого маршруту вона зробить цвинтар Семетьєр де Пассі, на якому поховано композитора. Мередіт глибоко зітхнула. У Парижі, місті Дебюссі, вона почувалась як удома. Вона трохи посиділа мовчки й нерухомо, насолоджуючись довколишнім краєвидом і почуттям присутності в гущі подій. Потім дістала мапу й розстелила її на столику. Велика мапа була широкою, як скатертина, і її кути загнулись і звисли через край столу.

Заткнувши за вуха пасмо волосся, ідо вибилося з-під зеленої гумки, Мередіт почала вивчати мапу. Першою адресою в її списку був будинок на Рю де Берлін, у якому Дебюссі прожив зі своєю родиною від початку 1860-х років до двадцяти дев’яти років. Він розташовувався на відстані кварталу від квартири поета-символіста Стефана Маллярме, де Клод Дебюссі відвідував знамениті вівторкові вечірні салони. Як і багато інших вулиць із німецькими назвами, після Першої світової війни цю вулицю перейменували на Рю де Льєж.

Мередіт провела пальцем лінію до Рю де Лондр, де Дебюссі орендував мебльовану квартиру зі своєю коханкою Габі Дюпон у січні 1892 року. Потім була квартира в будинку номер 17 на крихітній вуличці Гюстава Доре, потім — квартира неподалік за рогом, на вулиці Кардіне, де вони мешкали з Габі аж поки вона не пішла від нього в перший новорічний день 1899 року. Дебюссі залишився в тій самій квартирі й наступні п’ять років прожив у ній зі своєю першою дружиною Ліллі. А потім зруйнувались і їхні стосунки.

У сенсі відстаней та планування поїздок Париж виявився досить зручним містом. До всього можна дістатися пішки, крім того, сприятливою була та обставина, що все своє життя Дебюссі провів у відносно невеликому, схожому на зірку, гострокутнику вулиць довкола Європейської площі на межі 8-го та 9-го округів неподалік вокзалу Сен-Лазар.

Позначивши ці позиції на карті чорним маркером, Мередіт уважно вивчила накреслену схему й вирішила почати з найдальшої точки, щоб перегодом пішки повертатися до готелю, заходячи по черзі в ті місця, що її цікавили.

Вона зібралася, заледве склавши мапу й засунувши її в сумочку. Потім допила каву, струсила жирні крихти тістечка зі светра й один по одному облизала пальці, долаючи спокусу замовити добавку. Незважаючи на свою струнку й тендітну статуру, Мередіт любила попоїсти. Особливо тістечка, хліб, печиво — усе те, у чому люди нині воліють себе обмежувати, щоб не набрати зайвої ваги. Залишивши на столі десятиєврову купюру, вона додала до неї жменю монет — на чай — і пішла.

Щоб дістатися площі Конкорд, їй знадобилося трохи менше ніж п’ятнадцять хвилин. Звідти вона повернула на північ і пройшла повз Пале де ля Мадден — дивовижну церкву, збудовану в стилі римського храму, а відтак подалася по бульвару Малешебр. За п’ять хвилин Мередіт звернула ліворуч на авеню Веласкеса й рушила в напрямку парку Монсо. Після оглушливого транспортного потоку на головній магістралі імпозантна від людна вулиця видалась незвично тихою. Уздовж тротуару росли платани. Їхня плямиста кора нагадувала сухеньку вузлувату руку старої людини. На багатьох стовбурах виднілися графіті. Мередіт глянула на білі будівлі посольства, які байдуже вивищувалися над парком, наче презирливо-зверхньо зиркаючи на нього. Зупинившись, вона зробила кілька знімків — на той випадок, якщо забуде розташування.

Напис на вході до парку Монсо оголошував години його роботи влітку та взимку. Мередіт увійшла крізь чорну ковану браму до зеленого обширу — і відразу легко собі уявила, як широкими алеями парку прогулюються Ліллі або Габі чи навіть сам Дебюссі рука в руку зі своєю донькою. Довгі літні сукні своїми краями здіймають легеньку куряву; а ген там, по периметру зеленої галявини, на одній з металевих лавиць сидять панянки в крислатих капелюшках. Статечно шпацирують відставні генерали у військових одностроях, а кароокі діти якогось дипломата ганяють дерев’яні коліщата під пильним наглядом гувернанток. Їй здалося, що за деревами вона побачила колони павільйону в стилі грецького храму. Трохи далі — льодосховище у формі кам’яної піраміди, закрите від публіки високим парканом, а поруч — мармурові статуї муз. Маленькі поні, запряжені цугом, катають верескливих веселих дітлахів по гравійних алеях парку.

Мередіт зробила багато фотографій. Якщо не брати до уваги одяг і мобільні телефони, здавалося, що парк Монсо виглядав так само, як і на тих світлинах сторічної давнини, що їх їй доводилося бачити. Усе було таким яскравим, таким чітким!

Із задоволенням поблукавши десь півгодини по парку, жінка нарешті вийшла з нього й опинилася біля станції метро з північного боку. Знак «Лінія Монсо № 2» над входом до станції, виконаний у стилі арт-нуво, виглядав так, наче він висів там іще з часів Дебюссі. Зробивши кілька фотографій, Мередіт перетнула заюрмлене перехрестя та ввійшла до сімнадцятого округу. Після елегантного парку в стилі фін де сьєкль[5] цей район виглядав одноманітним і сірим. Крамниці здавалися дешевими, споруди — нецікавими.

Легко знайшовши вулицю Кардіне, Мередіт