Читати книгу - "Чорна стріла"

Та ось незабаром дзвіночок знов задзвонив, і прокажений, більш не зупиняючись, дійшов до краю галявини й зник у лісі.

— Він бачив нас, — сказав Метчем. — Клянусь!

— Дурниці! — відповів Дік, до якого почала вертатися впевненість. — Він тільки чув нас і злякався, бідолаха! Якби ти був сліпий, якби тебе оточувала вічна темрява, ти б здригався від кожного хрускоту гілочки під ногою, від кожного крику птаха.

— Діку, добрий Діку, він бачив нас, — повторював Метчем. — Людина прислухається зовсім не так. Він дивився, а не прислухався. Він замислив щось погане. Чуєш, його дзвіночок більше не дзвонить!

Метчем не помилився. Дзвіночка не було чути.

— Це мені не подобається, — сказав Дік. — Це мені зовсім не подобається! Що він там робить? Ходім!

— Він пішов на схід, — додав Метчем. — А ми ходім на захід. Я не зможу дихнути на повні груди, поки не втечу від цього прокаженого.

— Ну й боягузливий ти, Джоне, — відповів Дік. — Ми підемо просто на Холівуд, і, як мені здається, нам необхідно йти на північ.

Хлопці підвелись, перейшли по каменях струмок і пішли вгору по протилежному схилу, який був значно стрімкіший і простягався аж до узлісся. Грунт був дуже нерівний, з безліччю горбків і впадинок дерева росли поодинці й купами. Знаходити дорогу було важко, і хлопці часто блукали. Вони ще як слід не відпочили від своїх учорашніх пригод, і до того ж їх мучив голод. Обидва важко просувалися вперед, насилу витягуючи з піску ноги.

Піднявшись на горбок, хлопці побачили кроків за сто перед собою прокаженого, який ішов видолинком їм навперейми, його дзвіночок не дзвонив, палиця не стукала по землі. Він йшов швидкою впевненою ходою зрячої людини. Наступної миті він зник у заростях.

Охоплені жахом хлопці одразу ж сховались за кущем дроку і лягли там.

— Він переслідує нас, — сказав Дік. — Ти бачив, як він тримав рукою серце дзвоника, щоб той не дзвонив? Хай помагають нам святі, бо в мене немає сили битися з заразою!

— Чого йому треба? Що він хоче? — вигукнув Метчем. — Чи може таке бути, щоб прокажений просто ненависті ради переслідував людей? Адже ж у нього на те є дзвіночок, щоб люди могли уникнути зустрічі з ним! Діку, тут щось негаразд.

— Мені все одно, — простогнав Дік. — Я цілком знесилів. Сили залишили мене. У мене ноги наче чужі. Хай спасуть мене святі!

— Невже ти так і лежатимеш? — спитав Метчем. — Ходім назад на галявину. Там нам буде безпечніше, бо він не зможе підкрастися до нас непоміченим.

— Ні, я не піду, — відповів Дік. — В мене немає сил, можливо, він пройде, не помітивши нас.

— Натягни тоді арбалет! — вигукнув Метчем. — Будь мужчиною!

Дік перехрестився.

— Невже ти хочеш, щоб я стріляв у прокаженого? — спитав він. — Та в мене рука не зніметься. Ні, хай буде, що буде! Я можу битися із здоровими людьми, а не з привидами і прокаженими. Не знаю, привид це чи прокажений, але хай захистить нас небо від одного й другого!

— Якщо це і є хоробрість мужчин, — сказав Метчем, — то які ж вони тоді нещасні. Коли ти нічого не хочеш робити, то хоч не ворушись.

Дзвіночок уривчасто дзвякнув.

— Він випустив серце дзвіночка — прошепотів Метчем. — Боже, як він близько.

Дік нічого не відповів; він мало не клацав зубами від страху.

Незабаром хлопці побачили крізь кущі клапоть білого одягу, слідом за цим прокажений виставив з-за стовбура голову; здавалось, він уважно вивчав навколишню місцевість. Потім голова знову сховалась. Нерви хлопців були до краю напружені, кущ, за яким вони лежали, шурхотів листям і потріскував від їх дотиків. Здавалося, він був живим. Вони чули, як тривожно б'ються їхні серця.

Раптом прокажений з криком вискочив на галявину і кинувся до хлопців. Вони, пронизливо зойкаючи, побігли в різні боки, але жахливий ворог швидко наздогнав Метчема і схопив його. Хлопець розпачливо зойкнув, аж луна розляглась по лісі, відчайдушно рвонувся з рук прокаженого, але одразу ж обм'як і знепритомнів.

Дік почув крик і обернувся. Він бачив, як Метчем упав, і до нього вернулись відвага й сила. З вигуком жалю і злоби він скинув з плеча арбалет і натягнув тятиву. Та не встиг Дік вистрелити, як прокажений підвів руку.

— Не стріляй, Діконе! — сказав знайомий голос. — Не стріляй, навіжений! Хіба ти не пізнав свого друга?

Поклавши Метчема на траву, він зняв з голови каптур, і Дік побачив обличчя сера Деніела Бреклі.

— Сер Деніел! — вигукнув Дік.

— клянусь небом, я сер Деніел, — відказав рицар. — Ти що, хотів стріляти в свого опікуна, пройдисвіте? Але цей… — Урвав сер Деніел самого себе, показавши на Метчема. — Як ти його звеш, Діку?

— Я зву його мастером Метчемом, — відповів Дік. — А ви хіба не знаєте його? Він казав, що ви його знаєте.

— Так, я знаю цього хлопця, — відповів сер Деніел, задоволено засміявшись. — Але він знепритомнів. Слово честі, він завжди непритомніє. Признайся, Діку, я, мабуть, до смерті налякав тебе?

— Дуже злякали, сер Деніел, — відповів Дік і зітхнув при самій згадці про свій переляк. — Даруйте, сер, на слові, але мені здалося, що я зустрів диявола в людській подобі. Правду кажучи, я й досі весь тремчу. Однак, що ви робили тут у цьому вбранні?

Чоло сера Деніела враз спохмурніло від злоби.

— Що робив? — перепитав він. — Не дуже приємне запитання! Мені довелось крадькома пробиратись в своєму власному лісі, рятуючи життя. На битву ми не встигли. Ми прийшли тоді, коли уже всі тікали, нас знищили під час безладної втечі. Де всі мої воїни? Діку, клянусь, я не знаю, де вони! Нас зім'яли; хмара стріл накрила нас; я на власні очі бачив, як були вбиті три моїх воїни. Після того я вже більше нікого не бачив. Мені пощастило цілим дістатись до Шорбі, але, пам'ятаючи про ватагу «Чорної стріли», я надів цей одяг, узяв у руки дзвіночок і обережно рушив цією стежкою до Танстольського замка. Це найзручніший одяг; від самого звуку дзвіночка перелякається й утече найхоробріший лісовий розбійник. Потім я натрапив на тебе й Метчема. Крізь каптур дуже погано видно, і я не був упевнений, це ви чи ні, бо з багатьох причин був дуже здивований, зустрівши вас разом. До того ж на відкритій місцевості, де мені доводилося йти повільно і намацувати дорогу палицею, я боявся викрити себе. Але дивись, — додав він, — бідолаха починає оживати. Трохи канарського вина, і він швидко прийде до пам'яті.

Рицар витяг з-під свого довгого вбрання велику пляшку і почав терти Метчему