Читати книгу - "Пароль «Dum Spiro…»"

«сєвєрком», а за ним штовхають Ольгу в навушниках. Схопили за роботою. Ольга помітила Татуся, Стефу, запручалася:

— Пустіть, гади!

Її вдарили. Похитнулася, але не впала. Зробила крок у мій бік. Сіла на лаву. Тепер між нами лише тонка дощана стінка. Ольга відповідала на запитання чітко, голосно. Я зрозумів: не з німцями — зі мною розмовляє[9]. Допитував капітан у чорному мундирі. Перекладав літній чоловік з глибокими залисинами, одягнений у цивільне. Я бачив його кожен раз, коли він нахилявся.

— Хто така?

— Хіба не видно?

— З ким працювала?

— Одна.

— Агентура?

— Нема агентури. Все сама. І не кричіть. Я і так добре чую. Це у мене професійне.

— Фрейлейн весело. Фрейлейн жартує. Скоро тобі, стерво, буде не до жартів. Лягай! Обличчям ниць!

— Не ляжу, можете стріляти в обличчя.

— Це для тебе занадто легка смерть. Раніш, ніж я вистрелю в твої волошкові очі, ти ще у мене потанцюєш. І заговориш. І підпишеш, що нам треба. І не думай, що загинеш героїнею, що твої більшовики згадають тебе добрим словом. Ти здохнеш, а твоїх батьків — ми вже подбаємо про це — зашлють до Сибіру за доньку-зрадницю.

Що робити? Стріляти? Уб'ють Ольгу, Татуся, Стефу. Сам загинеш і провалиш справу. А якщо це зрада? Якщо все знають?

Глухі удари. Пронизливий крик. Стогони. Голос Врубеля:

— Ніц, ніц, ніц не вєм! Не бачив, не знаю!

Єфрейтор несе з хати мій темно-синій костюм. Знов удари.

— Чий костюм?

— Мій.

— Доннер веттер! Чий костюм?

— Мій. Купив у біженців. Матеріал добрячий.

Тупіт чобіт. Шурхіт сіна. Здається, почали скидати.

І штиками, гади, штрик-штрик. Ось-ось доберуться. Лежу. Закашляєш, поворухнешся — кінець.

З хати виносять продукти, одяг. Ганяються за курми. Голос Ольги:

— Вам тільки з курми і воювати. Скільки це триває? Годину? Півтори?

Чую: «Фойєр! Фойєр!».

Загрожують підпалити. Хата, стодола — все спалахне вмить.

Тупіт. Кроки. Тиша. Обережно підняв дошку: нікого. Засідка? Але і залишатися більше не маю права. Можуть повернутися, підпалити хату… Добратись би до лісу, попередити Грозу, Грушу, польських товаришів…

І знову дозволю собі невеликий відступ.

На одній зустрічі з молоддю, розповідаючи про розвідгрупу «Голос», я одержав записку такого змісту: «Чому ви не допомогли Ользі, Врублю? Як би ви поводилися тепер в аналогічній ситуації?»

Важкі, нестерпно важкі питання. Той, хто задавав їх, певно, й не гадав, як боляче вони відгукнуться в мені.

Проте добре розумію нетерпіння запитуючого, бо живе в нас і вічно житиме святий закон побратимства: «Сам погибай, а товариша виручай».

А коли не можна! Коли не маєш на це права!

І здається мені, мій незнайомий друже, що уява твоя про роботу розвідника досить-таки поверхова. Мовляв, все просто: смокінги, фраки, білосніжні манішки, прийоми. Полковники, які за коктейлем чи картами видають надсекретні таємниці. Явки в розкішних котеджах. Генерали, наче створені для того, щоб їх викрадати разом з портфелями, де зберігаються таємні плани самого фюрера. Розкішні жінки. Шалена погоня. Перестрілки.

Я знаю, інколи і таке можна побачити на пригодницькому екрані, прочитати в деяких «шпигунських» книжках.

Тільки в житті все буває складніше і трагічніше. Доля розвідника…

Уявіть собі чекіста (мені недавно розповіли цю історію), якому вдалось три роки прослужити у військах СС. Сотні разів дивився він у вічі смерті. І загинув напередодні Перемоги. Не від ворожої, а партизанської кулі: підвів мундир.

Життя розвідника… А коли ти мати і твій син — комсомолець-підпільник — знає, що ти на службі у самого шефа гестапо — секретаркою-перекладачем. І в погляді сина ти постійно читаєш презирство й огиду. На твоїх очах його пораненого у двобої з гестапівцями допитують, мордують. Ти не маєш права видавати себе жодним жестом, жодним поглядом ні перед ворогом, ні перед ним: і твій син, твоя кровинка, твоя гордість йде на смерть, так і не дізнавшись, що кожен твій крок і цей останній, на лезі ножа, наближає перемогу, що тобою, вірною донькою партії, майором Комітету державної безпеки, Героєм Радянського Союзу пишатиметься Вітчизна. І єдине гірке щастя випадає вам: бути похованими поруч, навіть в один день — у визволеному від гітлерівців місті.

Я бачив цю могилу на старому Ризькому цвинтарі. Списав слова, викарбувані на білому мармурі: «Герой Радянського Союзу, майор Державної безпеки Лідія Калнинь і червоноармієць, підпільник Янош Калнинь — 12 травня 1944 р.».

Доля розвідника… Буває, тільки від одного твого слова залежить життя, і ти мовчиш, хоч знаєш наперед, що шматуватимуть твоє тіло. І буде камера смертника, і востаннє — небо, зорі, зелена трава на тісному тюремному квадраті, і стіна, викладена червоною цеглою, щоб не залишалось плям.

І перед твоїми очима, поки не згасне в них сонце, стоятиме майстерно виготовлена фахівцями з гестапо фальшивка, адресована твоїм товаришам, «документ», що тавруватиме тебе як зрадника.

Як тоді? Що може бути жахливіше цього? А ще страшніше, втиснувшись у сіно, лежати і слухати, як б'ють по щоках дівчину, майже підлітка, затамувавши подих, скрутившись у клубок ненависті бачити, чути, як мордують твоїх товаришів, — більшої муки мені не довелось і, сподіваюсь, ніколи не доведеться зазнати. Кинутися на допомогу, почувши крик Стефи, тупіт чобіт — саме таким було моє бажання. Стріляв я непогано, і, напевно, вбив би кількох гітлерівців. Що мене стримало? Завдання. Нерівний бій (солдатів було до тридцяти) закінчився б загибеллю всіх нас, провалом справи.

А що порівняно із завданням, од виконання якого залежала доля багатьох людей, значила загибель двох-трьох гітлерівців, моє життя?

… У лісі тихо. Тільки сосни гудуть. Мліє під вересневим сонцем папороть. Лежу в густому чагарнику, осмислюю трагедію цього дня.

Схоплені Врублі, Ольга. Рація в руках у гітлерівців. Але обшукували недбало. Отже, полювали тільки за рацією? Запеленгували? Можливо. А що, коли… Скомський?.. І я згадав, що сьогодні в мене з ним зустріч. А якщо він видав? Син поміщика. Кого залучив? Де твоє класове чуття, Євгене?

Але ж усі ці дні він давав інформацію. Цінну інформацію. Дорого обійшлася вона вермахту. Ні, не схожий Скомський на зрадника…

Кроки… Він. У тій же мисливській куртці. Чимось стривожений, Я тихенько крякнув качкою.

— Капітане?! Живі?

Юзеф уже знав про нашу біду. Бачив криту німецьку машину з антенами. За цією машиною в бік Кракова промчало ще дві із солдатами. З однієї — чи не здалося? — чув голос Ольги Совєцької. Вона співала: «Прощай, любимый город»…

Машини з антенами. Значить, запеленгували.

— Вам не можна тут залишатися, пане капітан. Німці з хвилини на хвилину можуть нагрянути сюди з собаками.

Юзеф