Читати книгу - "Зашморг"

150
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 55
Перейти на сторінку:
горищі.

— Ні, ні, — повторює Костянтин Прокопович. — Помилка була.

Кузьмич уперто не дивиться в мій бік. Невже він вважає, що була зовсім інша помилка, якої припустився я? Петя Шухмін нагадує:

— На дванадцяту, Федоре Кузьмичу, приїде ця Ніна Топіліна з Подольська. Тобто Сорокіна. Може, мені з нею порозмовляти?

— Розмовляти буде Лосєв, — гостро відповідає Кузьмич. — А тепер перевіримо ще разок план заходів по розшуку і затриманню Мухіна.

Кузьмич начепив окуляри і повільно, навіть задумливо почав читати пункт за пунктом.

Що ж, поки що ми начебто передбачили все можливе. Місто вже закрите. Орієнтовані всі пости ДАІ, всі міліцейські пости і патрулі на всіх вокзалах, шосе, в аеропортах, на кожній станції, у всіх населених пунктах навколо Москви. Всюду чекають Мухіна, всюди відомі його прикмети. Це зроблено було ще вночі, через годину після пострілу, й одночасно повсюди. Але цього мало. Мухіна чекають і в самій Москві, по всіх відомих нам адресах, і, звичайно, вдома, і біля будинку теж. Правда, тих адрес, де можлива поява Мухіна, нам поки що відомо небагато. Решту або більшу частину їх Кузьмич, певно, сподівається одержати під час допиту затриманого вночі хлопця. Але й це ще не все. Мухіна чекають на роботі, на автобазі, на залізничних шляхах та вокзальних службах, чекають у крамницях, де він звик не тільки розвантажувати крам, а й канючити, вимагати горілки. Тут також не всі адреси відомі, і допит Зінченка допоможе зробити наші тенета міцнішими та надійнішими.

Так, сітку накинуто на місто, непомітну для стороннього ока, але досить густу і міцну. Вбивця не втече. Він відомий і неминуче буде спійманий. Це той випадок, коли не може втекти. Питання лише часу: через добу чи за тиждень. Це і турбує Кузьмича, турбує всіх нас. Злочинець озброєний, вкрай розлючений, збуджений і тому надзвичайно небезпечний. Неможливо прикрити, врятувати всіх від нього, треба схопити й ізолювати його від усіх. І тут дорога кожна година, бо кожної години може статися трагедія, кожна година може стати для когось останньою, поки озброєний злочинець залишається на волі. Ось стиснута вкрай суть нашої роботи.

Ніна повинна приїхати прямо на квартиру, де жила Віра. І перше, що я відзначаю, це її пунктуальність. Ніна приїздить саме тоді, як обіцяла, на дванадцяту. Рухи її різкі й рішучі. Видно, що вона звикла командувати, за правом усіх гарненьких жінок. Яскраво підфарбовані очі зараз дивляться сумно та строго, але взагалі обличчя у неї усмішливе, лукаве, хоч і дещо грубувате.

Я допомагаю Ніні скинути пальто, і вона залишається у гарному темно-зеленому платті. На грудях у неї великий вигадливий бурштиновий кулон на тонкому ланцюжку. На пальцях помічаю кілька досить коштовних, як мені здається, перснів із великими камінцями.

Ніна механічно поправляє перед дзеркалом у передпокої кучеряву каштанову зачіску й нерішуче йде у Вірину кімнату.

Зупинившись на порозі, злякано озирається і сплескує руками:

— Господи, що ж це?!

Не помічаючи мене, Ніна кидається до шафи, розчиняє навстіж її стулки і гнівно оглядає сиротливі, порожні вішалки. Потім квапливо, одну за одною, висуває шухляди, заглядає у них. Губа у неї закушена, очі сухі та сердиті.

— Усе забрали! Ну, геть усе!..

Я показую їй список.

— Та тут половина! — сумно вигукує Ніна. — І тої немає. Ви пишіть, пишіть! Я ж її, як лялечку, одягала. Мені нічого для рідної сестрички не жаль було. А сусідка її вмирала від заздрощів.

І Ніна починає диктувати мені, що вкрадено з Віриної кімнати. Список виходить великий. Ніна дуже докладно змальовує кожну річ. Як це все у неї в голові тримається, я не розумію.

— Ну от, тепер, здасться, усе, — нарешті говорить Ніна, востаннє обходячи кімнату.

Ми сідаємо на тахту, закурюємо, і я запитую:

— Хіба Віра була така непрактична?

— Ще й яка! Ви собі просто уявити не можете. Мука з нею була. І щодо речей, то нічого їй, бачите, не треба! І щодо особистого життя. Усе літала десь за хмарами та принца чекала. Ні, ні! Ви тільки не подумайте, — гірко вигукує Ніна, — Я Вірочку не засуджую. Татко наш її дуже налякав, коли нас покинув. Уявляєте, в артистку закохався! Хіба це любов? Вона ж щодня у театрі пристрасть до когось із чоловіків проявляє. А це даремно не минає. От у них і чоловіки як рукавички. Ну, і нашого татка ця артисточка залишила.

— Батько ваш зараз живий?

— Не знаю, — Ніна спохмурніла. — Він давно вже нам не батько.

— Ну, а Віра так принца й не зустріла? — запитую я.

— Тепер, знаєте, інші принци, — розсудливо каже Ніна. — Вірочка ніяк не хотіла цього зрозуміти. От мій Вітя — не принц! Але він зробить усе, що я захочу. І дістане все. Як у О’Генрі. Я недавно читала. Пам'ятаєте, вона серед зими схотіла персик. І її коханий — він гангстер був — дістав. Навіть стріляв у когось. Оце любов. А вона каже: «Я ж просила апельсин». Уявляєте?

— Чому ви гадаєте, що Віра чекала принца? — цікавлюся я.

— Як «чому»? Вона ж казала. І взагалі… Вона дуже чутливою була. Знаєте, над книжкою навіть іноді плакала. Це вже зовсім смішно. Зараз книжки пишуть, щоб горизонт розширювати, а не плакати над ними. Ви зі мною згодні? Вітя каже, що нервові клітини треба берегти. Нервові клітини не відновлюються. Ви про це коли-небудь чули?

— Так, чув.

— От-от. Я, наприклад, люблю книги, де велика любов, благородна, чиста, щоб хоч на хвилину забутися, злетіти. Філософія, вона для літніх. А от Вірочка по-іншому дивилася. Вона говорила про інтелігентність. А добре одягтися, квартиру гарно умеблювати — це що ж, не інтелігентність хіба? У людині все повинно бути гарне — і тіло, і душа, і одяг. Це ж Горький сказав. Або Чехов, я добре не пам'ятаю. Але хіба я тепер Вірочці що-небудь доведу? — Ніна ковтає сльози. — Хіба вона мене почує?

Ох, багато чогось було недомовлено і не доведено між сестрами! І це навіть зараз гнітить Ніну, не залишає її у спокої.

Ось пішла з життя тиха, скромна, мрійлива, зовсім непрактична дівчина, а з яким хвилюванням і неспокоєм згадують її найрізноманітніші люди, немов розтривожила вона їх чимось.

— Скажіть, — перепитую я, — хто до Віри залицявся, ви не знаєте?

— Ні, — сумно хитає головою Ніна і, зітхнувши, знову витягає сигарету.

Припаливши, вона глибоко і жадібно затягується. Очі її, як і раніше, повні сліз. Вона все ж таки любила сестру і тяжко переживає її загибель.

— Вірочка була жахливо потаємною, — каже Ніна, зітхнувши. —

1 ... 17 18 19 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зашморг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зашморг"