Читати книгу - "Метелик"

ми були б уже в камерах. Ми задоволені, але коли надвечір, годині о п’ятій, розселення каторжан закінчується, Гранде каже:

— Дивно, з цієї партії на острови нікого не відсилають — усіх розвели по бараках. Дуже дивно. Та, може, це й на краще. — Гранде обікрав сейф у державній каторжній в’язниці, насмішивши всю Францію…

У тропіках вечір настає без сутінків, а день — без світанку. День переходить у ніч раптово й цілий рік о тій самій годині. Ніч ураз огортає землю о пів на сьому вечора. І о пів на сьому старі каторжани приносять два гасові ліхтарі й чіпляють їх до гаків під стелею. Та ліхтарі світять дуже тьмяно, і дві третини зали залишаються у повній темряві. О дев’ятій усі вже сплять. У бараці страшна задуха. Я лежу між Дега та П’єро Бовдуром, ми якийсь час шепочемось, а потім засинаємо.

Вранці ще стоїть темрява, коли лунає горн. Ми встаємо, вмиваємося й одягаємося. На вмуровану в стіну дошку ставимо свої кухлі, кладемо хліб і решту речей. О дев’ятій ранку приходять двоє наглядачів і один каторжанин — молодий, у білій робі без смуг. Наглядачі-корсіканці заводять розмову своєю говіркою з каторжанами-земляками. Тим часом по залі походжає санітар. Він підходить до мене й каже:

— Як тобі тут, Метелику? Ти мене не впізнаєш?

— Ні.

— Я Сьєрра Алжірець, ми познайомилися з тобою в Данта у Парижі.

— Ну звісно, тепер я тебе впізнав! Але ж тебе посадили ще в двадцять дев’ятому році, а тепер тридцять третій, і ти й досі тут?

— Еге ж, звідси не так просто вибратися. Прикинься хворим. А хто це з тобою?

— Мій друг Дега.

— Я тебе теж запишу на прийом до лікаря. В тебе, Метелику, дизентерія. А в тебе, друже, напад астми. Побачимося на прийомі об одинадцятій годині, мені треба з вами побалакати.

Він рушає далі, вигукуючи: «Хто тут хворий?» Потім підходить до тих, хто піднімає руку, й записує їх. Коли Сьєрра повертається, з ним іде один із наглядачів — смаглявий і зовсім старий.

— Метелику, це мій начальник, наглядач-санітар Бартілоні. Пане Бартілоні, ці двоє — мої друзі, про яких я вам казав.

— Гаразд, Сьєрра, все владнаємо на прийомі, покладіться на мене.

Об одинадцятій по нас приходять. Ми рушаємо поміж бараками через табір. Біля одного трохи новішого і єдиного тут пофарбованого в біле барака з червоним хрестом зупиняємося, потім заходимо всередину й опиняємось у чекальні, де вже зібралося чоловік шістнадцять. У кожному кутку стоять по двоє наглядачів. З’являється Сьєрра в чистенькому білому халаті й каже:

— Ви, ви й ви, заходьте.

Ми ступаємо до невеличкої кімнати. Це, як ми здогадуємося, кабінет лікаря. Він розмовляє з нами трьома по-іспанському. Я одразу впізнаю третього — це іспанець Фернандес. Вони обмінюються між собою кількома фразами, і Сьєрра веде Фернандеса до вбиральні, двері якої просто в кутку кабінету. Потім Сьєрра повертається до нас.

— Метелику, дай я тебе обійму. Я радий, що можу зробити тобі й твоєму другові невеличку послугу. Річ у тому, що обох вас мають заслати разом з іншими на острови… О, дай мені сказати! Тебе, Метелику, довічно, а тебе, Дега, на п’ять років. Маєте якісь грошенята?

— Авжеж.

— Тоді дайте мені по п’ятсот франків, і завтра вранці вас покладуть до лікарні. Ти, Метелику, нібито захворів на дизентерію. А ти, Дега, постукаєш уночі в двері барака, або, ще краще, нехай хтось покличе наглядача й попросить прислати фельдшера, бо Дега, мовляв, задихається. Решту зроблю я сам. Метелику, в мене до тебе одне прохання: якщо в тебе буде щось негаразд, то вчасно попередь мене. Я прибіжу на побачення. За сто франків на тиждень кожного з вас можуть протримати в лікарні цілий місяць. Треба діяти якнайшвидше.

Фернандес з’являється з убиральні й дає при нас Сьєрра п’ятсот франків. Я теж заходжу до вбиральні і, повернувшись звідти, даю Сьєрра не тисячу, а тисячу п’ятсот франків. Той відмовляється взяти п’ятсот. Я не наполягаю.

— Гроші для наглядача, — каже він. — А сам я не хочу нічого. Ми ж бо друзі, чи не так?

Наступного дня Дега, Фернандес і я опиняємося в одній великій лікарняній камері. Дега поклали серед ночі. Нашому санітарові тридцять п’ять років, його звати Шаталь. Сьєрра дав йому вказівки щодо нас трьох. Коли проходитиме лікар, він подасть йому аналіз мого калу, внаслідок чого я постану перед ним як хворий на амебіоз. Що ж до Дега, то він за десять хвилин до приходу лікаря запалить сірку й дасть йому подихати її димом. У Фернандеса розпухла щока: він наколов її голкою з внутрішнього боку й уже цілу годину якомога дужче надував її. Він робив це так старанно, що через набряк щоки вже не видно було ока. Наша камера на другому поверсі будинку, в якому лежить близько сімдесяти хворих. У більшості з них дизентерія. Я запитую санітара, де Жюло.

— В будинку навпроти, — відповідає санітар. — Хочеш, щоб я йому щось переказав?

— Так, скажи, що Метелик і Дега тут, хай вигляне з вікна.

Санітар входить до палати й виходить з неї коли схоче. Він стукає у двері, і наглядач йому відчиняє. Нашу камеру-палату стережуть аж троє наглядачів, вони з карабінами в руках сидять на стільцях обабіч дверей. За грати на вікнах правлять залізничні рейки, і я запитую себе, чи можна їх якось перепиляти. Потім сідаю біля вікна.

Між нашим будинком і будинком Жюло росте садок, повен гарних квітів. Жюло з’являється у вікні з грифельною дошкою в руках, на якій він написав крейдою: «БРАВО!» Через годину санітар приносить мені листа від Жюло. Той пише: «Я спробую перейти до вашої палати. Якщо мені не пощастить, постарайтеся перейти до моєї. Причина: ви нажили у своїй палаті ворогів. Отже, вас збираються заслати на острови? Не падайте духом, час покаже». Випадок у державній каторжній в’язниці Больє, коли ми із Жюло обидва постраждали, міцно прив’язав нас один до одного.

Жюло орудував молотком, за що його й прозвали Молотобійцем. Він приїздив на автомобілі до ювелірної крамниці посеред білого дня, саме тоді, коли найкращі коштовності стояли у футлярчиках на вітрині. Автомобіль, за кермом якого сидів хтось інший, зупинявся, але його мотор працював і далі. Жюло швидко вибігав з нього з великим дерев’яним молотком, висаджував сильним ударом шибку вітрини, хапав якомога більше футлярчиків і біг до автомобіля, який одразу ж зривався з місця. Домігшись успіху в Ліоні, Анже, Турі та Гаврі, він