Читати книгу - "Бомба для голови"

але справа в мене до вас спішна.

Вони стояли на порозі. Хазяїн заступив двері й не запрошував гостя зайти.

— Я зараз зайнятий. Дуже шкодую…

— Хвилина у вас знайдеться?

— Хвилина — так. Тільки навряд чи «дуже спішне діло» можна вирішити за хвилину.

— Це обличчя вам знайоме? — спитав Ісаєв, показавши Рунге невеличку фотографію.

— Дуже знайомий молодий чоловік…

— Йому зараз п’ятдесят шість.

— У мене погана пам’ять на обличчя.

— Хто з вами працював у концтаборі Фленсбург?

— Холтофф?

— То це Холтофф чи ні?

— Так… Мабуть що… Мені здається, що він, але я боюсь помилитися. Хоча ні, напевне, це Холтофф.

— Тепер погляньте на це фото.

— Теж він. Так постарів… Невже живий?

— Ну, а коли живий, тоді що?

— Покажіть обидва фото ще раз.

— Можливо, нам усе-таки закінчити розмову у вашому домі?

— Прошу. — Рунге пропустив Ісаєва до кімнати.

— Може, ви спочатку запитаєте, чи знаю я адресу Холтоффа і зразу подзвоните у федеральну комісію по охороні конституції?

— Я ні про що вас не запитаю.

— Все набридло?

— Просто мені треба закінчити роботу, якій я віддав останні десять років, а якщо я звернуся до властей, мене почнуть тягати по комісіях, комітетах і підкомісіях… Я пройшов через усе це. Допити, очні ставки, показання свідків у суді, виправдання обвинувачених…

— Усе-таки Кальтенбруннера повісили…

— А решта? Де Бернцман? Зерліх? Айсман? Де вони? Бернцман у земельному суді. Айсман у Дорнброка. Зерліх у міністерстві закордонних справ…

— Ви пропустили Штірліца, пане Рунге.

— Штірліц урятував мені життя.

— Коли б війна тривала ще місяць і російські танки не ввійшли у Берлін, Холтофф би вас порішив, незважаючи на всі намагання Штірліца.

— Ви хочете, щоб я вжив якихось заходів?

— Так.

— Навіщо це потрібно вам, якщо я не хочу цього? Я, якого Холтофф мучив, кому він припікав сигаретою шкіру, кого він поїв солоною водою? Навіщо це потрібно вам, якщо я цього не хочу?

— Зло не має права бути непокараним, пане Рунге.

— Він самотній?

— П’ять років тому в нього народився онук.

— Наші онуки не винні в тому, що було.

— Правильно. В цьому винні діди.

— Оголосивши війну, я принесу зло його дружині, дітям, онуку. Ви закликаєте мене до помсти, а я проти помсти. Чим швидше світ забуде жахи нацизму, тим краще для світу. Треба забути минуле, бо якщо ми будемо в ньому, ми не зможемо дати майбутнє дітям.

— Забути минуле? Дуже зручна позиція для негідників.

— Ви в мене вдома… Я не маю честі знати вас, але просив би вибирати точні формулювання.

— Я точний у виборі формулювань. Нас тут ніхто не чує, сподіваюсь?

Рунге відповів:

— Нас тут ніхто не чує, але мій час закінчився. Отже, — він підвівся, — всього вам найкращого. Шукайте месників в інших місцях.

— Сядьте, пане Рунге. Я не збираюся забувати минуле. Я не забув, які ви писали показання в перші дні після арешту. Я не забув, скількох людей ви ставили під удар своїми показаннями. Я не забув, як на допитах ви клялися в любові й вірності фюрерові.

— Штірліц…

— І дякуйте богові, що я не приєднав ваші доноси до справи, інакше вам було б соромно дивитися в очі Нюрнберзькому трибуналу, де ви поводились як мученик-антифашист. Я схиляюсь перед талантами, тому я забрав із справу всю вашу гидоту й залишив тільки необхідні клятви в лояльності. Дякуйте богові й мені, Рунге, що по ваших доносах не посадили нікого з ваших колег. І прозріли ви не в тюремній камері. Ви прозріли, коли я відправив вас у спецвідділ табору, в зручний котедж. Вас поїли кавою й годували гуляшем, але на ваших очах вішали людей, а там були талановиті люди, Рунге, дуже талановиті люди. І не моя вина, що вас там почав допитувати Холтофф, — тоді я вже не міг завадити йому…

— Штірліц?!

— Штірліц… Так, я — Штірліц.

Рунге відійшов до вікна. Він довго мовчав, а потім повторив:

— Штірліц…

Ісаєв усміхнувся:

— Штірліц…

Рунге довго стояв біля вікна й курив. Не обертаючись, він тихо сказав:

— Я напишу все, Штірліц. Вам я готовий цаписати все. Диктуйте.

— Ні… Господь з вами… Я прийшов не для того, щоб диктувати… Я прийшов для того, щоб ви не забували… Я не хочу, щоб Холтофф повторював з вашими онуками те, що він робив з вами…

3

— Доброго ранку, чи можу я поговорити з майором Гельтоффом?

— Майор Гельтофф зараз дома і просив не турбувати його до одинадцятої.

— Пі-пі-пі…

«Стерво! — вилаявся Ісаєв, — Те, що вона не говорить неодмінного «ауфвідерзеєн», збиває мене з пантелику. Це від старих німців. Усе-таки тринадцять років у Німеччині щось таки значать».

Ісаєв зупинив таксі:

— Вельмерсдоф, Руєштрасе, сім.

Гельтофф жив на Гендельштрасе, але Ісаєв за звичкою не назвав точної адреси. Перший час він і в Москві, коли їхав на таксі, ловив себе на думці, що називає Скатертний провулок замість того, щоб просити шофера відвезти його просто на вулицю Воровського.

Від Руєштрасе до Гендельштрасе було зовсім недалеко — півкілометра, не більше. Ісаєв оглянувся: вуличка була безлюдна й тиха; котеджі за високими металевими парканами, багато плюща, плакучі верби навколо маленьких озер, туркотіння голубів і дзвінкі голоси дітлахів.

«Вулиця гарна, — подумав Ісаєв, — а та огорожа з бетонним виступом саме для мене. Я можу посидіти, і він мене не побачить із свого будинку. Коли він виїжджатиме й зупиниться на вулиці, щоб зачинити ворота гаража, я встигну сісти до нього в машину».

Коли з воріт виїхав БМВ-1700 і Холтофф пішов зачиняти за собою ворота гаража, Ісаєв швидко підвівся, але зразу ж сів — зсудомило ногу. Він зрозумів, що не встигне сісти в машину до того, поки Холтофф повернеться. Він відчинив дверцята БМВ одночасно з Холтоффом. Той подивився на Ісаєва: спочатку здивовано холодно, потім відкинувся на спинку сидіння й, пополотнівши, тихо спитав:

— Ти ж мертвий, Штірліц… Чого ти з’явився? Що тобі треба від мене?

— Я радий, що ти зразу поставив крапку над «і»! Мені справді дещо від тебе треба.

— Що?

— Добрий початок… Молодець, Холтофф. Он автомат. Подзвони в газету до редактора Ленца і запроси його на дружню бесіду куди-небудь у бар… Я потім поясню, що мене цікавитиме.

4

— Добрий день, редакторе Ленц.

— Здрастуйте, інспекторе.

— Моє звання — майор.

— Так? Добре. Я це запам’ятаю.

Трохи помовчавши, Холтофф сказав:

— Мені довелося запросити вас у цей бар, бо так буде краще. Я не хочу зайвого галасу… Виклик у поліцію, офіційні свідчення. Це завжди породжує шум.

— Я не боюся шуму. Навпаки, я люблю