Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

свічі в цьому широченному храмі української вроди-природи.

Нічого того не бачив Михайлик, хіба що жовті квіти дроку, що скалками сонця мерехтіли попід ногами тарпана, бо ж хлопчина прагнув тільки вперед і вперед, тікаючи від незборимої спокуси ще незвіданого, але вже доступного й звабливо таємничого, гарячого жіночого єства.

Мчав за ним Козак Мамай на такому ж дикому коні, і чотири пари вільних рукавів козацької одежі за його спиною метлялися, мов крила, і з коротенької зіньківки-люлечки летіли іскри, що ними раз у раз пострілював шипучий та тріскучий лубенський тютюнець. Гнали й усі козаки, що лишили напризволяще бундючного пана, мчали шпарко, тріпочучи такими ж рукавами-крилами.

Линула з ними й ненька на вороному скакуні Мамайовім, і в доброго коня були недовгі версти.

Не відставав од них і щирий Песик Ложка, що летів татарською стрілою на кривих і коротких ногах.

I, мчавши степом уперед і вперед, Козак Мамай подумував про ту тривогу, що знову обіймала Україну, про чергову війну, яка чигала вже десь там, у глибині степів.

Явдоха думала про сина, який, без тата зрісши, вступаючи оце в життя без отецького піклування, без батьківського лупцювання, не знав іще — де добре, а де зле, і оце зараз був, як видно, сам не свій тільки тому, що мислі його парубоцькі лишались десь там, коло тієї шльондри Роксолани.

А не дуже й цнотливі мислі парубка й справді-таки витали там.

Не знаючи, куди заніс шалений кінь обплутаного штаньми Пампушку, Михайлик турбувався: коли б не скоїлась яка халепа з тою малолітньою молодичкою, з Парасочкою, в цьому непривітному степу.

А пані Роксолана, Параска, лишившись на степу з челядниками й пахолками, без мужа, що його бісбатьказнакуди заніс замотаний у кармазинові штани ступак, пані вернулась на ту ж таки могилу, де дотлівала купа ладану.

Загадавши слугам, вона й сама взялась до заступа, і гуртом вони швиденько геть повідкидали все недогоріле пір'я, і вогнище знов закуріло так солодко, що господь-бог мовив на небі до святого Петра:

— Ще й досі не ходив?

— Не ходив-таки, господи.

— А знову ж пахтить?

— Пахтить.

— Як треба?

— Хвала тобі, господи-боже!

— То ти, старий, сходи-таки… поглянь. Хто ж то хвалу таку пускає в небеса?

I старий Петро мусив-таки спуститися вниз.

Поглянув.

Записав.

I, з примхи долі, до переліку імен угодників божих (чи, як те звалось у небесній канцелярії — з латинська, до номенклатури) потрапив не сам пан Купа, а його легковажна дружина, Параска Стародупська, котра либонь не дуже й тямила, як можна те високе становище використати задля власного хісна, і тільки тепер збагнула, що й чоловік бува на щось потрібен у хазяйстві.

А сам Демид Купа мчав іще на знавіснілому коні, якому світ закрили запорозькі шаровари.

Зацний пан уже й знесилів од усього того, що з ним сталось.

Він уже й не думав ні про що.

Єдина мисль, яка ще жевріла в свідомості обозного, була злостива думка про криваву мсту, про того проклятущого байдебуру, що так посміявся над ним.

«I чорт його приніс на мою голову…»

32

— Чорт мене приніс? — перепитав Козак Мамай, зненацька виникши на куцому тарпані невідь звідки й наче підслухавши думки обозного. — Не чорт, а сто чортів! Стонадцять чортів! Сто кіп чортів! — і запитав: — Ти щось хотів мені сказати, пане Купо?

— Ні… нічого, — ледве промимрив той і замалим не впав, бо його кінь, почувши дух тарпана, дикого свого родича, шарахнув геть і зосліпу мало не шубовснув у якесь степове озерце. — Нічого я сказати не хотів!

— То прощавай.

I Мамай, торкнувши чоботом свого дикуна, хотів уже був повернути його вихилясту шию в той бік, куди лежала путь на місто Мирослав, коли Пампушчин зашароварений коняга оступився в те степове озерце, аж бризки мулу розлетілись, але не втоп, бо сливе не було води.

Сліпий коняга бабрався в багнюці, а Пампушка, хоч і видів добре, вилізти з болота не міг, і здавалось йому, що вони вже тонуть, і обозний став просити Козака о поміч.

А коли Мамай, витягши його з конем на сухе, хотів був рушити далі, пан Купа сказав:

— Спасибі тобі, пане-брате, за твою поміч, за твою ласку, за твою…

— Покури й мені ладаном! Ну? Даєш на здогад, щоб я тебе зсадив з коня? То-то ж ти й чемний такий. Еге?

I наш Козак Мамай, роздерши на клапті шаровари пана Купи, визволив йому ноги з золотих стремен, звільнив од кармазинових пут і коняку його, що чкурнув чимдуж світ за очі, немов сказився.

Пан полковий обозний — без штанів, у самих клаптях, що лишилися після черкески й жупана, тупцяв на місці, розминаючи ноги й добуваючи сил, щоб рушити на пошуки валки, голубого ридвана й своєї безпутньої жони.

Поглядаючи на череп’яний квітчастий баклаг з горілкою, що висів при поясі в Мамая, пан Купа зважився-таки попросити в нього бодай каламарчик горілки і вже й рота роззявив, але Мамай сказав:

— Ходи здоров! — і, своїм чортячим сміхом задзвенівши, знову раптом зник.

Немовби й не було його тут. Як лизень злизав Козака.

Ніби його, чортолупа анахтемського, самого чорти на бубон ухопили.

Оті самісінькі стонадцять кіп чортів, що носили його по всій Україні — протягом незліченної рахуби років, оті сто копанок чортів, котрі носять його по нашій вільній землі й тепер, сьогодні, зараз, котрі носитимуть його між нами й завжди, невмираку-невмирайла, поки живі є ми, поки існує на світі славний український народ, його волелюбність, працьовитість, дотепність, гостре його слово, його пісні, прислів'я та казки, що з ними з віку в вік ми ростемо від ранніх дитячих літ, від перших життєвих вражень.

Пісні, приказки та казки!

В кожного народу — є свої.

Але багато й спільного в казках та прислів'ях народів, близьких і дальніх сусідів, у побрехеньках, анекдотах, у тих пригодах, що їх зазнають герої витворів гумору народного — в Болгарії, на Вкраїні, в Туреччині, в Хорватії, в Німеччині, в Литві, — і є сила-силенна народних анекдотів, записаних на Україні, де розповідається те ж саме, що і в анекдотах. наприклад, про татарського (узбецького, албанського, азербайджанського чи болгарського) дотепника ходжу (чи моллу) Насреддіна, хоч і невідомо вже — коли, хто, де, в кого та що саме запозичив, і як звуть того моллу насправді, — чи, бува, не Козаком Мамаєм?

Але я змалку чув ці казки й анекдоти, як дещицю з невичерпного моря побрехеньок, казок, можебилиць і анекдотів мого