Читати книгу - "Дух Росії"

глибокодумними теологічно-філософськими дослідженнями і також не намагається подолати дух невіри в його сучасних формах. На римо-католицького християнина, який оголошує війну науці, якою мірою вона суперечить його традиційним релігійним поняттям, і на протестанта, який намагається узгодити свої релігійні погляди з науковими висновками, російська церква може справити враження допотопної скам'янілості" [35].

Данілевський пояснює: "Російська церква стверджує, що всі без винятку проблеми і суперечки церкви розв'язані вже одкровенням, проте одкровення – слово без значення, якщо водночас не дається засіб для збереження його достовірності та незаперечності, його справжнього сенсу і для його правильного використання кожного разу… Ставлення церкви до одкровення таке ж, яким воно є в суду до цивільного кодексу. Без судової влади з метою його інтерпретації та використання цивільний кодекс, незважаючи на його досконалість, перетворюється на непотрібну книгу" [36]. Власне, тут ідеться про відсутність спеціального органу для інтерпретації церковного вчення, яке російська ортодоксальна церква прирекла на цілковиту неспроможність. "Російський абсолют, – пише Розанов, – спочивав у гробах сотень вже померлих осіб, "qui dixerunt" (які вже висловилися. – Д. Д.), яким вже більш нічого не дозволяється сказати, в той час над їхніми могилами не можна ані проголосити якийсь аргумент, ані плакати, щоб вони нас слухали і в найнеобхіднішу мить, у фатальний відрізок історії сказали б "так" замість "ні", і "ні" замість "так" [37].

Духовна застиглість і політична аморфність російського народу, слабкість його класів, станів, індивідів спричинилися до цілковитої неспроможності до власного виступу і абсолютизму орди. Саме ця застиглість російської спільноти вірян, неможливість розподілу церкви спричинилися навіть до відмирання усього церковного життя, як і до поневолення московітської ортодоксальної церкви політичною владою. Ці обидва результати – наслідки московітського розуміння суспільних організацій, зв'язку між спільнотою та індивідом.

Жахливий наслідок цієї вбивчої організації церкви полягав у формалізмі, благоговінні дріб'язків, у віддаленні від життя, в залежності від держави. У російській церкві все мало зводитися до абсолютизму і підпорядкування політичному факторові, першовитоки чого коріняться в ХІV столітті. Петро І поневолив московітську церкву, підпорядкувавши її св. Синоду, проте в цьому й полягає рабська організація і менталітет російської церкви, що допустила Петрів експеримент. У політиці відхилення "зовнішньої істини" і заклик до "одностайності", до волі усього народу – за цілковитого анархічного характеру цих двох провідних думок – мали б звестися до того, щоб передусім будь-якому Пуґачову, хоч якому ватажкові розбійників дозволити інтерпретувати ту волю народу, і лише тоді цареві, який для слов'янофілів являв собою таке ж втілення загальної народної волі, яким був Ленін для більшовиків як втілення пролетаріату. Це ж мусило статися також і в церкві. Догми ортодоксальної церкви, що довірені не для захисту лише ієрархії, а тому захисникові, хто виражав волю "цілого народу", передусім мали бути пристосовані до першого ліпшого "юродивого", лише тоді до царя, який у російському зводі законів зветься також "захисником догм ортодоксальної церкви" [38]. Правда, щодо цього російські вчені займають своєрідну позицію; той самий Хом'яков пише, наприклад, у своєму листі до Палмера, в якому він обговорює залежність московітської церкви від світської влади: "Суспільство у фактичній залежності все-таки може, по суті, залишатися вільним, і навпаки" [39]. Проте це вже належить до того "містицизму, який нікому не дозволяється збагнути, який зрощений за "хибних передумов" "загниваючого Заходу".

У свої світлі проміжки також самі росіяни розуміли сумнівність своєї філософії. Так, приміром, Ю. Самарін, який мучився сумнівами, в таку мить написав: "Як можна дізнатися, чи ортодоксальний елемент справді зберігає в собі обидві крайності в цілковитій внутрішній єдності, на які розпалася церква на Заході (католицизм і протестантизм)? Можливо, що ця єдність, ця цілісність означає тільки початкову невизначеність. Ймовірно, що й російське почуття солідарності означає тільки таку ж первісну нерозвиненість" [40]. Проте світлі проміжки такого роду траплялися рідко.

Залежність церкви та її формалізму – ланцюги, що закували в кайдани російську ортодоксальність, не залишили їй жодної волі руху, утворили її злами, що відділили її від сфери активного життя. На Заході монах здебільшого не обмежувався світською діяльністю тільки у своєму монастирі. "Монастирське життя на Заході, – пише вже згаданий вище М. Воллес, – у різні епохи своєї історії продемонструвало сильне прагнення до внутрішнього відродження. Це прагнення виявилося в заснуванні нових релігійних спільнот, з яких кожна мала свою власну мету, займаючись діяльністю у спеціальній області… В Росії щось подібне годі відшукати. Росіяни обмежили діяльність ченців релігійними обрядами і молитвами… Ані загалом у російському чернецтві, ані в якомусь окремому монастирі не спостерігається якийсь потужніший рух на користь реформ" [41].

Залежність від світської влади й відірваність від життя мали ще й інші наслідки. Від низів і до верхів російська церква, не володіючи жодним вічно живодайним і вічно реформувальним центром і не дотримуючись ані "старих гробів", ані наказів світського шефа – якось ним був навіть генерал, – не спромоглася надати своїй парафії жодної етично-релігійної опори, жодної автономної моралі. Той, хто вихований у російсько-ортодоксальній конфесії, може ходити до сповіді чи загалі до церкви так, як російський солдат ходить в атаку, проте в обох випадках це – наказ згори, що ним керує, чи навіть віра в букву закону. Він не володіє внутрішньою автономною мораллю.

"Росіяни вірять, – писав Соловйов, – що для того, аби бути правдивим християнином, достатньо дотримуватися догм і святих православних обрядів, не турбуючись про те, щоб надати політичному і соціальному життю християнського характеру. Вони принципово не хотіли визнавати протиріччя між істиною і життям". І навіть єдиний дух реформи, що був у Росії, т. зв. никоніанство, між собою і "старовірами" породило головно тільки словесну суперечку, що не відповідала суті справи. Для того, щоб істотно реформувати церкву і суспільство, російське православ'я мало б володіти моральним авторитетом; проте як, – запитує Соловйов, – може "ієрархія, що потрапила до рук світської влади, виявити моральний авторитет, від якого вона сама відмовилася?". Цілковита неспроможність російсько-православної церкви у сфері реформ суспільного життя найкраще засвідчується її нездатністю до місіонерської діяльності – в найширшому сенсі слова. "Засоби примусу і застосування сили, що наявні в російському кримінальному кодексі – єдина зброя за своєю суттю, що спроможна протиставити наше державне православ'я як місцевим старовірам, так і навіть представникам інших конфесій, які мали б заперечувати наявність у православ'я сили над душами", – пише Соловйов далі [42].

Західній церкві вдалося те, що не вдалося православ'ю: виховати тип сучасного