Читати книгу - "У вогні"

й роззирнутись не встигла, як з’явилися двоє миротворців і наказали мені повернутись у частину будівлі, відведену для нас. Одна з них навіть підштовхнула мене рушницею в спину! — закінчила розповідь Еффі.

Мабуть, така поведінка миротворців — прямий наслідок нашого з Пітою та Геймітчем зникнення сьогодні вдень. Ще одне маленьке підтвердження, що Геймітч мав-таки рацію. Ніхто не стежив за нами на захаращеному горищі попід склепінням, де ми розмовляли. Хоча тепер, можу побитися об заклад, влада Округу 11 більше такого не проґавить.

Еффі була такою засмученою, що я несамохіть пригорнула її.

— Еффі, це жахливо. Може, взагалі не підемо на вечерю? Принаймні поки перед вами не вибачаться.

Я знала, що вона на це не пристане, але зауважила, як від самої пропозиції, від моєї підтримки обличчя Еффі прояснилося.

— Та ні, я впораюся. Витримувати злети й падіння — це теж робота. До того ж не можете ви двоє пропустити першу вечерю, — сказала вона. — Але дякую за пропозицію, Катніс.

Перед виходом у залу Еффі вишикувала нас у спеціальному порядку. Першими йшли підготовчі команди, потім стилісти, потім ментор і куратор — вони з Геймітчем. Ми з Пітою, звісно ж, завершували процесію.

Десь під нами заграли музики. Коли наша маленька процесія рушила сходами вниз, ми з Пітою взялися за руки.

— Геймітч сказав: не варто мені було підвищувати на тебе голос. Адже ти виконувала його вказівки, — мовив до мене Піта. — Тим більше, що я теж тримав від тебе дещо в секреті.

Пам’ятаю свій шок, коли я почула Пітине зізнання — перед усім Панемом, — що він мене кохає. Геймітч про це знав, але нічого мені не сказав.

— По-моєму, я також щось розтрощила після того інтерв’ю.

— Тільки вазу, — сказав Піта.

— І твою руку... Але ж у цьому більше немає сенсу, авжеж? У нещирості? — спитала я.

— Немає, — відповів Піта.

Ми стояли на верхній сходинці, чекаючи, поки Геймітч відійде на п’ятнадцять кроків уперед, як звеліла Еффі.

— Той поцілунок із Гейлом справді був єдиним?

Я так здивувалася, що відповіла:

— Авжеж.

З усіх подій сьогоднішнього дня невже саме це питання хвилювало Піту найбільше?

— П’ятнадцять кроків. Тепер і ми ходімо, — сказав він.

Світло засліпило нам очі, і я вдягла на обличчя свою найчарівнішу усмішку.

Ми спустилися сходами — і нас засмоктало. Прийоми, церемонії та подорожі потягом майже не відрізнялися. Щодня одне й те саме. Прокидаємось. Одягаємось. Ідемо крізь натовп, який зібрався нас привітати. Слухаємо промови на нашу честь. Промовляємо у відповідь вдячні слова, але тільки ті, що написали для нас у Капітолії, — більше ніколи нічого від себе не додаємо. Іноді коротка екскурсія: в одному з округів — море, в інших — височезні ліси, потворні фабрики, пшеничні поля, смердючі очисні заводи. Вечірнє вбрання. Вечеря. Потяг.

Під час церемоній ми поводились урочисто й шанобливо, але завжди були разом, завжди трималися за руки. На прийомах ми шаленіли від кохання одне до одного. Ми цілувались, танцювали, повсякчас намагались кудись утекти, щоб побути наодинці. А в потязі жалюгідно мовчали, оцінюючи, чи справили належне враження.

Навіть і без тих кількох слів, які трибути можуть сказати від себе (зайве згадувати, що все, виголошене нами від себе в Окрузі 11, вирізали, перш ніж передача пішла в ефір), в повітрі відчувалося наближення чогось невідворотного — ніби з каструлі, що кипить на великому вогні, от-от поллється через край. Але не всюди. Іноді зігнані на майдан люди видавалися стадами втомленої худоби — так зазвичай тримались і жителі Округу 12 під час відвідин переможців. Але в інших округах, особливо Округах 8, 4 і 3, на обличчях людей читалося справжнє піднесення від самого погляду на нас, а за цим піднесенням ховалася лють. Коли вони скандували моє ім’я, це було більше схоже на мстиві крики, ніж на вітання. Коли ж миротворці починали заспокоювати юрмище, люди, замість відступити, тиснули на миротворців. І я знала, що цього мені не змінити. Гра в кохання, навіть дуже достовірна, не стишить хвилю, яку я здійняла. Якщо моя витівка з ягодами була хвилинним потьмаренням, то люди на майданах згодні на таке потьмарення.

Цинні довелося вшивати мої сукні в талії. Підготовча команда втомилася замальовувати сині кола в мене під очима. Еффі запихала мене снодійним, але воно не допомагало. Я провалювалась у сон — і прокидалась від кошмарів, частіших і страшніших. Піта, який уночі здебільшого тинявся потягом, чув мої зойки, коли я силкувалась випірнути з туманного дурману ліків, що тільки подовжували кошмари. Він будив мене і намагався заспокоїти. Потім залізав до мене на ліжко, пригортав і чекав, доки я знову засну. Отож я відмовилась від снодійного. Але щоночі знов і знов просила Піту посидіти зі мною. Ми боролися з темрявою разом, як там, на арені, обійнявшись, захищаючись від небезпек, які чигають на нас щомиті. Між нами нічого не було, але проведені разом ночі швидко стали приводом для пліток у потязі.

Коли Еффі розповіла мені про плітки, я подумала: «От і добре. Може, ця чутка й до президента Снігоу докотиться». Я сказала їй, що ми спробуємо бути обачнішими, але ми і не думали цього робити.

Відвідини Округів 2 й 1 були особливо жахливими. Катон і Клівія, трибути Округу 2, обоє мали шанс повернутись додому, якби не ми з Пітою. Я особисто вбила і дівчину — Глорію — і хлопця з Округу 1. Хоч я й уникала дивитись на його родину, я дізналася, що його звали Мармур. Чому я не запам’ятала його імені раніше? Думаю, перед Іграми не звернула на нього уваги, а після — вже й не хотіла знати.

Коли ми нарешті дісталися Капітолія, всі були вже страшенно втомлені. Ми раз у раз мали виступати перед захопленим натовпом. Тут, серед привілейованої публіки, серед людей, чиї імена ніколи не вписувалися в картки на Жнивах, чиї діти ніколи не помруть через вигадані злочини, скоєні кілька поколінь тому, — серед цих людей не було й натяку на бунт. У Капітолії нам не потрібно було нікого переконувати, що ми закохані, але ще залишалася слабка надія довести це тим, хто сприйняв усе по-своєму в округах. Але хай що ми робили, все здавалося занадто мізерним і запізнілим.

Знову опинившись у Тренувальному центрі, саме я запропонувала публічно заручитися. Піта погодився, але після цього надовго зник у